У Черкаському обласному ТЦК та СП напевне вперше в країні виступили з ініціативою налагодження діалогу з цивільними щодо проблем з мобілізацією.

З крайньої публікації установи: "Ми читаємо ваші коментарі. І за кожним із них - не просто слова. Там є страх, злість, недовіра, але також підтримка та конструктив. І це не можна ігнорувати, адже тема мобілізації – одна з найболючіших у суспільстві.

Мовою статистики це має такий вигляд:

75% - негатив / критика

20% - конструктив / пропозиції

5% - підтримка..."

Вважаю, що таку ініціативу варто лише вітати. Причини для налагодження діалогу між суспільством та "мобілізаторами" бачить більшість притомних людей:

- небажання значної частини українців віддавати єдиний свій ресурс - життя та здоров'я - за державу, яка ставиться до людей, як до бидла;

- фактичний провал процесу мобілізації в Україні на основі "бусифікації";

- моральне та фізичне виснаження військових ЗСУ, які боронять державу з лютого 2022 року (а багато хто - ще раніше) - без ротацій, без знання точних термінів завершення служби, які визначені і яких в державі дотримуються;

- масовий спротив діям "бусифікаторів" в багатьох регіонах, насильство до цивільних з боку "бусифікаторів", насильство цивільних відносно військових - у відповідь...

Цивільні та працівники ТЦК та СП в кожному регіоні держави мають піти на діалог, щоб зберегти країну.

Наважусь на те, щоб взяти участь у діалозі, сподіваюся, що його розпочато не для "галочки". І ті історії з власного життя, якими з початку грудня 2025 року розважаю рідних та друзів, систематизую та викладу на загал.

Не робив цього одразу з 2 причин.

Моя "бусифікація" нічим не відрізнялася від того, що пережили сотні тисяч, можливо - мільйони чоловіків, по всій Україні. Порівняно з тим, що переживають наші полонені та звичайні люди в російських катівнях - то волошки та хризантеми.

Також не хотілося виносити на загал інформацію про стан здоров'я, без чого тут просто не обійтися.

Розіб'ю матеріал на три частини, які викладатиму у вівторок, середу та четвер : 1) моя бусифікація; 2) проходження ВЛК; 3)мої висновки.

Писатиму лише те, що бачив на власні очі. Без шмаркль та зайвих емоцій, коректно, наскільки зможу...

Сподіваюсь, що матеріал буде корисним для аналізу для кожної сторони.

Частина перша

Дню 8 грудня 2025 року судилося стати для мене незабутнім. Близько півтора місяці до цього лікувався у стоматолога. Зранку переніс останню, доволі болісну процедуру. Сильно дошкуляли «фєфєкти фікції», тому спілкування із зовнішнім світом звів до мінімуму.

Увечері стрибонув тиск. Тонометр показав стрьомні цифри, тому близько 20-ї поспішив в аптеку. Зовсім поруч. Пройти провулок і перейти через Чорновола.
Відійшов від дому на якихось 100 метрів. Назустріч бусік. На ходу вистрибує співвітчизник у пікселі.

- Добрий вечір! Ваші військово-облікові документи покажете?

Резерв+ у телефоні, як назло, не відкривається. Називаюсь. Кажу як є: «Хлопці (їх з бусіку вийшло вже троє), мені в аптеку. Тиск, потрібні таблетки…
Оператор, якому служиві передали мої ПІБ та рік народження, сказав їм, що у «клієнта» проблеми, він у розшуку…

- Та дядько, не переживайте…Ми біля аптеки зараз зупинимося, таблетки вам куплю, - каже тецекашник. – Але проїдете з нами, ваші дані швиденько уточнять, і ми вас відвеземо назад. Не переживайте. Ви вже старий. Ніхто там вас тримати не стане…

Напевне, коли б в моїй голові стукотіло 120 на 80, запитав би – де бодікамери? Пробульботів би щось про ст. 17 Конституції, яка забороняє використовувати військових для обмеження прав і свобод громадян.

Але було справді кепсько. Слід обирати: або глибокі вдих-видих, або «качати права» перед озброєними людьми.

- Хлопці, живу тут поруш. Треба взяти медичні документи (завжди носив їх з собою, але у цей вечір не взяв; мені ж лише за 200 метрів в аптеку)…

- А якщо ви втечете?

- Та ладно, я ж публічна особа…Пішли разом…

У супроводі трьох військових прийшов додому. Рідний провулок традиційно в цей час мав спати. Але не сьогодні.

- Вітю, все добре? Вітю, тебе не б’ють? – сусіди одразу з трьох будинків ладні були вже почати з тецекашниками жваву дискусію.

- - Ні, все норм, - кажу. Забираємо документи, їдемо в ТЦК.

- А ким ви працюєте? – уточнюють хлопці. Називаюсь знов.

- Чому ж до нас раніше не приходили?

- А хто в 41-му в Берліні навідувався з власної волі в гестапо? Або в 37-му в Києві – в НКВС?

Та ладно, відповідають. «Вам пощастило, - каже один, - що це ми вас забрали. Були б зі Сміли чи Кам’янки – ті б’ють. Ми – ні».

Що ж, щастя може бути і таким.

Треба казати, що ніхто в аптеку не заїхав?

По прибуттю в ТЦК мене сфоткали на вході – на предмет відсутності слідів насильства на обличчі. Піднімаємось на 4 поверх.

«О, привіт! І ти тут?» - вітає в кабінеті старий знайомий. Ніколи не сподівався побачити його саме тут. В одній школі вчилися. Потім по життю чимало разів перетиналися. Він завдяки розуму та кмітливості мав талант в будь-яких обставинах обрати гарне місце під сонцем. Працював у команді Героя Борисовича Тулуба. Не першим «рєшалою», але й не останнім…

- Так, цього я візьму з собою, - каже тулубівець колегам. Ті, колеги, якраз оформлюють мої документи.

Не пройшов вчасно ВЛК, як обмежено придатний у військовий час. Розпишиться тут і тут. Зараз поїдете на комісію (альо, де ви, добрі люди, які «привеземо вас назад»?)

- Зафекайте, - шепелявлю, як кишеньковий злодій Кирпіч з «Місця зустрічі…»(ну, той, що «кофельок-кофельок»). – Тут ви пиффите в протоколі, що мене затримали поліфейські. А затримали вафі люди…

- Дивно, - відповідає тецекашник. – Завжди присутні поліцейські…

- Не буду таке підписуфать…

Гаразд, речення про «затримали працівники правоохоронних органів» з протоколу прибрали.

Ми, семеро «індєйців» (так на службовому слензі «мисливці за скальпами» дражнять поза очі пійманих ухилянтів), сідаємо в бус – у супроводі такої ж кількості військових їдемо на нічну ВЛК. В одну з медичних установ Черкас (не знаю, може це військова таємниця, тому установу не називаю).

Далі стандартна оглядова метушня. Один з «індєйців» ламається, відмовляється здавати кров та йде на конфлікт. На його руках одразу з’являються кайданки.

- За що ви так зі мною? - кричить. – Чому одразу в лещата?

Хвилин за 15-ть, після словесного пінг-понгу з тецекашниками, «відмовника» увезли.

Нічну ВЛК з рештою «індєйців» пройшли приблизно за три години. Поруч з нами пильні «мисливці за скальпами». Уважно стежать, щоб контингент не розчинився в повітрі…

Перепитав товаришів по нещастя – де піймали? Хтось вибіг за хлібом в АТБ, в трєніках та светрику. Хтось сміття виносив до контейнера. Ще одного збили машиною, коли їхав на велосипеді. Когось взяли на прохідній, після закінчення трудового дня…

- Хто тут Борисов? – забігали медики схвильовано. – Йдіть но сюди, аналізи у вас не дуже…

…Щоб не заглиблюватися особливо в цю тему, скажу так: мав підстави вважати, що війську давно не цікавий. Через перебиті на футболі коліна в армії не служив. З часом нервова робота подарувала ще й парочку хронічних недуг, з ускладненнями.

Лікарі «нічної ВЛК» підтвердили всі непрості епізоди моєї медичної біографії. Переважно молоді люди. Адекватні й кваліфіковані. Співчутливі.

У результаті з 7 «індєйців» мене за результатами вирішено направити на списання. Решта – придатні.

- Чуєш, - запитую тулубівця, - залишив у ТЦК на прохідній телефон. Забрати б якось…

Виявилося, що за вікном - комендантська година. Тому переночувати доведеться в ТЦК.

…Четвертий поверх установи. На годиннику 01.00. У холі - нари душ так на 70-80. Ночують поруч близько 30 людей.

У повітрі сморід від немитих тіл, давно не міняних шкарпеток та задубілої нижньої білизни. Хтось тут вже тиждень. Ці давно переплутали ніч та день. Слухають музику в телефонах, переважно російську попсу. На кілька секунд пробився навіть «Владімірскій централ, етапом із Твєрі…». У повітрі міг би матеріалізуватися Путін: «Убєдітєсь, адін народ…».

Нас з друзями - «індєйцями» провели в сусідній блок, поїсти. Залишки каші двох видів. Теплий гидотний чай. Треба їсти, бо хто зна, коли випустять…

…Звісно, заснути не вдалося. Ковдр та подушок немає, на твердому особливо не розслабишся. Одначе коли втомився по-справжньому, падаєш спати, де стоїш.

Тому будемо вважати, що в ніч проти 9 грудня я геть не втомився. Та й відпочинок у теплій черкаській ТЦК – курорт порівняно з російською буцегарнєю десь у Пермському краї.

Ближче до ранку з’їдені каші стали наполегливо проситися на вихід. Усе життя шлунок мій цвяхи іржаві міг переварювати без проблем. А ту щось підвів…

Оскільки туалет в ТЦК на ніч закривають (а навіщо його відкривати, коли ночують лише 30 людей?), йду до чергового.

- Слухай, кажу пусти…У шлунку – маленька груднева революція…

Туалет у Черкаському ТЦК, як будь-де в армії. Вилизаний.

- А папір туалетний можна?

- Який папір? – здивувався старшина…

Ну, і на тому дякую.

Ближче до 9-ї ранку мене покликали на вихід «з речами». Дурнуватий після безсонної ночі. Неголений, з волоссям, що стирчить в різні боки, з немитим задом. Ну ще й «кофельок-кофельок»… Впевнений, що здатність до опору в ті хвилини у мене була символічна.

Вручили направлення на проходження ВЛК і повістку на 27 грудня.

- Так вночі ніби пройшов комісію, списують…

- Треба, щоб цей висновок було ще раз підтверджено.

Добре, раз так треба...

Неподалік від ТЦК працює сестра. Зайшов, плутано розповів про нічну пригоду.

- Як ти збираєшся добиратися додому? – запитує вона.

- Та піду пішки, пройдуся.

- Правильно. Нікуди не заходь. Від тебе так «шмонить», даруй на слові.

- Добре, що сказала. Віриш, перші 5 хвилин у ТЦК чув сморід. Потім звик…

До речі, тиск якось сам собою прийшов у норму. Розсмоктався. Може задубілі чоловічі шкарпетки мають терапевтичний ефект?

Чесно кажучи, вважав того ранку, що відбувся легким переляком.

Якщо вночі стомлені лікарі за пару годин визнали, що мене слід списувати, то за 20 днів все це стопудово підтвердиться.

Як сильно помилявся тоді…

Далі буде.

Віктор Борисов