Через три роки з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну є резон припустити, що життя на планеті кардинально змінилося. Можна заперечувати, згадавши хрестоматійне: коли град б’є по залізному даху твого будинку, то здається - увесь світ летить шкереберть. Мовляв, так можна думати, живучи в країні, що 11 років відбивається від агресії сусідньої держави. А в Молдові вже тихо, не згадуючи вже про Іспанію, Португалію та Люксембург та решту 190 країн.

Тільки от світ, побудований на принципах заключного акту наради з безпеки та співробітництва (Гельсинська декларація, 1 серпня 1975 року), тріщить по швах. Один з наріжних принципів світового устрою, під яким підписалися провідні держави світу в 1975 році – принцип непорушності державних кордонів. Сильні на нього вже не зважають.

Зараз три найпотужніші у військовому плані країни прямим текстом озвучують територіальні претензії до сусідів:

- Китай – до Тайваню;

- Росія – до України й фактично всіх країн, що колись були республіками у складі СРСР;

- США – до Канади та Данії (Гренландія).

Слід доповнити до цих трьох пунктів «вічний» конфлікт між Ізраїлем та арабськими країнами в компанії з Іраном.

Тому чимало песимістів гірко жартують про те, що для кожного з нас в наступну п’ятирічку найголовніше завдання – просто вижити.

А як вижити Україні та українцям за умови фактичного відходу з континенту США та агресії РФ? Напевне, усвідомити, що світ змінився, що відносно безтурботний «золотий» період життя молодої країни (1991-2013 роки) не повернеться, що спиратися слід переважно на власні сили, і при цьому ризики розчинитися між Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією та Туреччиною – значні.

Після шокуючих одкровень Трампа зрозуміло, що різниця між ним та Путіним – умовна, що росіяни й трампісти (називати агресором народ США було б неправильно) розглядають Україну, як трофей. І як би нам не хотілося перопочинку після жахливих 11 років війни, не факт, що найстрашніше позаду. Бо росіяни жадають такого миру, який можна було б порушити за першої-ліпшої нагоди. А трампісти – це той же Путін, тільки апетити в них – відповідні до ролі та місця США в сучасному світі. І проковтнуть вони українські корисні копалини, чорнозем та багато чого іншого, як алігатор жабу. Якщо вийде.

Те, що Україні просто кричить – це якість еліти, що 34 роки при владі. Дивним чином в країні чимало компетентних, кваліфікованих і (даруйте за архаїзм) – порядних людей. Лише нікого з них при владі немає. І те, що навіть у ці дні, після тупих та образливих «наїздів» з боку американської верхівки, ми не зуміли бути жорсткими, раціональними, не змогли діяти без емоцій, з холодним розрахунком прораховуючи слова та дії хоча б на кілька кроків вперед.

Ситуація України складна, але не безвихідна. Маленька Фінляндія в 1940-1945-му була в катастрофічних умовах, але зуміла вистояти перед СРСР. Крихітний Ізраїль, лише з’явившись на політичній мапі, роками висів на волосині через загрозу з боку арабських країн. І теж здюжив.

Велика європейська держава Україна ж пройшла з 2014-го року через анексовані території, розбомблені міста, сотні тисяч вбитих, мільйони біженців. І зовсім не схоже, що здається. Навпаки, рівень загартованості перед випробуваннями, які чекають на світ в найближчі роки, а то й десятиліття, - найвищий у світі.

Так, не пощастило з сусідом, нащадком Золотої Орди, що кров з носу прагне удавати з себе Русь. Схоже, що спокою від нього до кінця цього століття – годі й чекати. Але хто ж їм те дасть?

Всі міста буде відбудовано на рівні хай-тек. Садок вишневий коло хати залишиться лише на полотнах в музеях, бо де ж створювати світ майбутнього як не на згарищах?

Так, учора в ролі нашого гембеля був лише Путін. Сьогодні додався Трамп. Сі – на підході. Так, диригенти світової політики– дідусі-розбійники.

Ми не обирали час, в який довелося жити.

11 років війни. Лише якісь 11 років…

Геннадій Саприкін