19 лютого 2024 року виповнюється 10 років з початку російсько-української війни. У ніч проти 19 лютого 2014-го Янукович наказав штурмувати Майдан. 20-го лютого беркутівці почали стріляти в людей. І паралельно з цим 20.02.2014 розпочалася операція з анексії Криму.

…Якось давно, у чергове зі ліком 9 травня, думав про те, як психологічно витримували наші бабусі й дідусі в 20-ті, 30-ті й 40-ві роки минулого століття? На зміну війні, що закінчувалася, починалася наступна. Десятки мільйонів вбитих, мільйони скалічених і тілесно і душевно.

На жаль, нашому поколінню українців випало на долю вже більше, ніж бабусям з дідусями.

Перша світова тривала з 28 липня 1914-го по 11 листопада 1918-го. Чотири роки й три з половиною місяці. Німецько радянська війна розпочалася 22.06.1941-го й завершилася 9.05.1945. Три роки й понад 10 місяців. У сумі 8 років та 2 місяці. Якщо приплюсувати час з початку Другої світової, 01.09.1939 – як раз буде 10 років. Тільки от ті війни давно віддані під аналіз історикам та дослідникам. Російсько-українська триває, і поки що кінця їй – не видно…

Пригадую, як шокувала мене стала перша смерть українського військовослужбовця. У березні 2014-го від кулі снайпера під час штурму росіянами фотограмметричного центру Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України в Симферополі загинув прапорщик Сергій Кокурін. Щороку ходив повз того фотограмметричного центру, приїжджаючи в Крим. Усвідомити, що там тепер не гамір туристів, а кулі свистять було дуже важко. Того дня вперше в житті пив заспокійливе, бо серце вистрибувало. Думав тоді – хіба можна з цим змиритися, звикнути?

З’ясувалося пізніше, що людина призвичаюється і до цього. На рівні ДНК в нас закладено від пращурів, як виживати під час воєн. І ніжно-беззахисні наші серця в лютому-березні 2014-го зараз загрубіли. Мільйони українців вже навіть не плачуть, бо виплакано геть усе.

Що особливо непокоїть прямо зараз, у переддень вже 11-року війни? Поступовий дрейф України у бік слов’янських авторитарних країн – Росії та Білорусі.

Будь-яка людина, що змусить себе подивитися хоча б один виступ чи інтерв’ю Путіна, зреагує приблизно так: що він верзе? Чому мовчить російський народ?

Відповідь відома. Значна частина, ні більшість, але десятки мільйонів, відчувають сором за мямлення погано освіченого автократа. Але майданчиків для публічної та інформаційної активності в Росії немає. Перше, що зробив Путін, прийшовши до влади в 2000-му році в інформаційній сфері – знищив популярний опозиційний телеканал НТВ. На придушення решток вільних та частково вільних ЗМІ знадобилося ще 20 років.

Зараз Путіну всередині країни опонувати немає кому. І ніде.

У Білорусі цей процес завершився ще раніше. Попри те, що в нульових та на початку «десятих» в Україну ще їздили на тренінги працівники опозиційних білоруських ЗМІ, зараз вони владою Лукашенка зачищені під «нуль».

Чи варто нам дорікати росіянам та білорусам? Не впевнений. Вони десятиліттями, 24 години на добу та 7 днів на тиждень, - під потужним тиском пропаганди. Яка всеосяжна й звучить з кожної праски. Коли ти не є фахівцем інформаційної сфери, важко визначити – як тобою маніпулюють, якими засобами, як убезпечити голову і душу від істерики пропагандистів.

Плюралізм в українському телепросторі завершився в 2022-му. Олігархічні холдінги Коломойського, Ахметова, Пінчука, Медведчука (ну, з цим окрема історія), «обнулилися» з відомих причин.

Телемарафон «Єдині новини» - маніпуляційний інформпроект під контролем ОП. За соціологічними опитуваннями «Єдині новини» щомісяця втрачають довіру українських телеглядачів.

Історія зі стеженням СБУ за журналістським колективом BIHUS Info – геть не “прикре непорозуміння”. Скарги великого й середнього бізнесу на свавілля силових структур зумовлені не окремими «ексцесами виконавців», а відмашкою з боку влади репресивному апарату – можна…

Згортання політичних, економічних та інформаційних свобод відбувається поступово, але не помітити його - неможливо. Так, Україна поки що залишається «перспективним уламком» колишнього СРСР (особливо на фоні Біларусі й Росії), але за рівнем свобод прямо зараз її навряд чи можна поставити поруч з будь-якою країною ЄС. Навіть з Угорщиною Орбана. І війна, яка багато чого спише, тут ні до чого.

За 10 років ми звикли жити в умовах війни. Не варто звикати до скочування в несвободу. Бо ще один-два роки, і «король голий!» сказати у нас не буде кому. І ніде.

Геннадій Саприкін