У дитинстві дуже лякався, коли вночі над містом чулось гудіння літаків. Перегодований фільмами про війну, закривав вухо подушкою: «Тільки б не бомбили…»…Починаючи з літа 2022-го, чуючи під ранок, як по шахедам, що кружляють над містом, працюють кулеметники, перевертаюсь на інший бік. Так, Черкаси – не багатостраждальний Харків. І не Київ. І все ж…

Як змінилися українці за період «великої війни» з росіянами? Чим кожен з нас довоєнного зразку відрізняється від себе сьогоднішнього?
Завдячуючи стійкості ЗСУ та технологічному прориву, що призвів до тотального панування на лінії зіткнення безпілотних систем, для більшості регіонів України життя ( в довоєнному сенсі) змінилося, але не суттєво.

Так, кілька місяців навесні 2022-го, під час невдалого путінського бліц-кригу, ми бачили паніку. Дивилися услід мільйонам біженців. Бігли в бомбосховища під час повітряних тривог. Намагалися робити якісь запаси круп та макаронів на випадок найгіршого.

Зараз, коли полихає в основному на мученицькій землі Донбасу, в Херсоні й на Запоріжжі – жителі Вінниці, Луцьку, Житомира й Черкас живуть ну майже як раніше. Дефіциту продуктів немає й близько. Ми призвичаїлася – і до несамовитих сирен, і до матеріальної скрути, і до депресії. Звикли до найстрашнішого – щоденних поховань полеглих воїнів та загиблих від російських атак цивільних.

Мої спостереження не можуть бути всеосяжними. Вони обмежені – регіоном, колом спілкування, тарганами в голові та набутими з плином життя забобонами.
І все ж…

В Україні змінилася мова спілкування. І це зовсім не про «українська мова-російська мова». Так, української стає більше, російська поволі зникає. Змінився лексикон, емоційне наповнення розмов. Мова стала жорсткіше. Навіть професори консерваторії та благородні ще вчора вчителі словесності уникають складних мовних конструкцій. Усюди мат – на дитячих майданчиках, в громадському транспорті, на ринку, за столиками кафе й ресторанів. Лайка, як спосіб повідомлення про внутрішній стан.

Мова українців на 4 році великої війни –біль, що кричить про себе обсценною лексикою…

Ми стали дратівливіше. Кожен може спалахнути від дрібниці, повз якою до війни пройшов би, не обертаючись.

При цьому нерідко тебе може охопити всепроникна збайдужілість. І, зробивши ковток-другий того, що значно міцніше за «Фанту», ти ховаєшся під ковдру вночі, думаючи про себе: «Та пішло воно все…».

Хоча от сусіди мої, дідусі-пенсіонери, стабільно дивують зухвалою відчайдушністю, бігаючи по нічному провулку під стрекотіння БпЛА та кулеметні черги. Рахують – де збили, куди прилетіло.

У нас зник прошарок людей, що зустрічали новий рік під шампанське, кремлівські куранти й «Іронію долі». Не те, щоб вони «перевзулися в повітрі», ні. Просто зізнаватися в такому зараз, м’яко кажучи, - незручно.

Досі не довелося зустрічати жодного кондового ура-патріота. Щось типу плакатного «комсомольця», лише в жовто-блакитних кольорах. Проте багато тих, хто в непоказний спосіб, без пафосу ходить у вільний час плести маскувальні мережі.

Не знаю, чи існують десь люди, які перебувають в захваті від чинною влади, Верховного Головнокомандувача, голови ОВА чи мера…На початку вторгнення було відчуття рідкісного єднання, навіть з ними. Зараз ніхто з них не викликає емоцій.

Стомлене, з мішками під очима обличчя Зеленського, котрий щодня зачитує написані спічрайтерами тексти – це не радіо-зведення від диктора Левітана. Всі все знають не гірше за аналітиків DeepState, всі щодня вживають звичну «дозу» останніх відео з Телеграму - про фронт та ТЦК. За таких умов навіщо офіціоз, навіщо телемарафон?

Майже немає розмов до душі, бо внутрішній спокій зараз – справа хитка. Зовсім не любимо новин, бо ті - переважно погані. І жити без новин не можемо теж…
Чимало хто почав казати, згадуючи вчорашнє, - «це ще до війни було…». Довоєнних спогадів, сповнених сонця та чистого неба, стає менше. Їх поволі з’їдає війна, якій кінця поки не видно.

Сховаюсь наприкінці за чужими словами. За влучним спостереженням стоїків, що жили в дохристиянських Греції та Римі приблизно як і ми тепер, в сучасній Україні – криваво, цікаво і часто-густо – без натяку на гуманізм.

Якщо біль нестерпний, він триватиме недовго. Якщо його можна витримати -він зовсім не нестерпний.

Вчитимуся у своїх дідусів, що рахують шахеди в нічному черкаському небі…З парубоцькою енергією та безстрашністю.

Сергій Цюрюпа