Чи варто їхати в Полтаву й залишити на її бруківці дві доби свого дорогоцінного життя? Однозначно – такі так…

З 1709 року звичайне українське містечко стало знаним у Європі через Полтавську битву. З того часу місто має бекграунд довжиною в понад 300 років. Сьогодні, після вторгнення Росії в 2014 році, Полтава імперська очевидно відступає перед Полтавою українською.

Це відчувається, перш за все, по мові спілкування. Для великих міст лівобережжя України нетипово, коли українська переважає російську. У Полтаві це співвідношення десь на рівні 60 на 40 (звісно, що до цього висновку не слід ставитися занадто серйозно, це поверхневе враження). Найголовніше, що українською тут розмовляє молодь та діти. І мами з татусями сюсюкають з малими теж переважно українською. За збереження тенденції українізація в Полтаві завершиться років за 10-15 абсолютною перемогою …

Місцеві в переважній масі – люб’язні й неагресивні. Напевне, чи не найголовніше досягнення, яким може пишатися Україна в останні 10-15 років – це зміни в сфері обслуговування. Якось зовні непомітно, але з цієї сфера повністю зникло радянське хамство.

Полтавські офіціанти, продавці, працівники музеїв і готелів – переважно молодь студентського віку. Виховані й привітні.

- Можу сподіватися, що моє замовлення ваше кухня зробить швидко? – запитую полтавську офіціантку.

- Звісно, можете - каже молоде дівчисько. І після паузи: «Аля я б на вашому місці цього не робила…».

- Вибачте, але фотографувати можна лише за окрему плату, - зупиняє працівниця музею-садиби Котляревського.

- А що робити з тим, що я нафоткав біля садиби? І абсолютно безкоштовно?

- Маєте совість, то оплатите за подвійним тарифом…

Дивимося одне на одного і починаємо сміятись.

Сонце, комфортні +15, відсутність вітру – щоб відчути Полтаву це саме те, що треба. Чутки про полтавські галушки – не перебільшення. Прощавайте залишки талії, але дуже смачно.

Благодушний настрій не зіпсують навіть таксисти, які професійно лають місцеву владу та полтавські дороги. Хоча, як на мене, їх би на місяць у Черкаси…

- «У нас майже всі речі – автентичні». Це – літня працівниця музею Полтавської битви. «Оце – справжній мундир полковника Преображенського полку, який носив Петро I …

Вставляю свої «5 копійок»: «Щось надто гарно він зберігся. Враження, що вчора пошили…»

- Так носилися з ним, як з писаною колодою…Все реставрували…Злодію цьому…

- Ну, - жартую, - все ж таки завдяки царю ви роботу маєте. Є родину чим прогодувати…

Але пані на гумор не налаштована. «Мало щось цей ваш цар нам платить…».

Відкрив рота сказати, що він все ж таки – ваш. Але…закрив рота.

Після завершення обов’язкової тур програми починаю довільну. Ховаю смартфон з Google Maps й блукаю вулицями, куди очі дивляться.
Час їхати на автобус. Викликаю таксі.

- Куди машину подавати?

- Сиджу в сквері. Поруч – пам’ятник Котляревському…

Пауза.

- Так, - каже оператор. – А поруч з вами є бізнес-центр?

- Чекайте, - відповідаю. – Поруч зі мною - Котляревський. Які ще мають бути орієнтири?

-…Так бізнес-центр там є?

Озираюся навкруги.

- Так, є…

- Тоді чекайте на смс!

Що робити, змінюється час, змінюються і орієнтири…

Півтори доби на те, щоб «взяти Полтаву» - цілком вистачить.

Нове місто – це як знайомство з новою пані. Щоб закохатись, не слід роздивлятися стрілки на колготках…
















Віктор Борисов