Сповідь тальнівського браконьєра: "Моє найулюбленіше місце – там де Тальянка впадає в Тікич"

"Приходь у п'ять годин вечора, – каже мені телефоном рибалка з Тального Черкаської області 38-річний Дмитро. – Заради тебе трохи побраконьєрствую."
Дмитрова хата за 100 метрів від Гірського Тікича. Господар каже, що ловить рибу з 7-річного віку.
Приходжу рівно о 17-ій.
"Зараз візьмемо вудки й підемо на розвідку. Якщо все буде спокійно, як стемніє вийду з хваткою."
Сповідь тальнівського браконьєра: "Моє найулюбленіше місце – там де Тальянка впадає в Тікич"

"Павук" або "хватка" – дрібна сітка розміром 3 на 3 метри. Кріпиться на тонкі ліщинові палиці – "каблуки". Ті, в свою чергу, прив'язуються до довгої висушеної жердини. Рибалка ходить вздовж берега й час від часу ставить сітку на дно. Потім різко піднімає. У сітку потрапляє риба, що саме пропливає, а також та, яку накрило на дні. Ловити "хваткою" рибу – заборонено.
Ширина Гірського Тікича – 15-20 метрів. Місцями розливається й на всі 50.
"Я вже тиждень не ходжу, – пояснює Дмитро. – Нерест, міліція лютує. Якось вийшов до залізничного мосту, поклав хватку, почав бахіли (високі рибальські гумові чоботи) взувати. Коли це глянь – на тому березі Тікича чотири міліціонери з собакою йдуть. Добре, що в мене "хватка" в траві була і її не побачили. Подумали, що я на березі корову пасу та й пішли. Я зачекав півгодини – й дьору додому."
Беремо три вудки й ідемо на берег. Дорогою Дмитро розповідає про свої улови.
"У кращі дні я по півтора відра риби ловлю. В основному – 300-грамові карасі. Отакі, як лапті – показує на руці. – У нерест аби де рибу в річці не зловиш. Хижаки – окунь і щука йдуть за течією. А ось карась – проти. Моє найулюбленіше місце – там де Тальянка впадає в Тікич. Звідти риба йде угору течією Тікича. Це майже в центрі міста, то трохи стрьомно. Але я виходжу об 9 вечора і ловлю до 11- ої. Зранку йду на базар. Крупний карась беруть по 15, а мілкий – по 12 гривень. Спродуюся максимум за 20 хвилин.
Сідаємо в затінку. На лівому березі, якраз навпроти нас – троє рибалок із вудками.
"Той худий дядько – Дмитро показує на невисокого рибалку, – тут днює й ночує. За день 3-4 кілограми карасів наловить. Як риба в нерест дуже дуріє – можна й 10 зловити. І це лише на вудки."
За півгодини до нас підходить невисокий сивий чоловік. Дмитро кличе його Макаровичем.
"Я тут перша гроза браконьєрів – хвалиться Макарович. – Браконьєрами вважаю тих, хто б'є рибу електрикою. Вони тут через день. Плавають, ліхтарями по воді світять, биту рибу збирають. Дрібну плітку не беруть. Їм велику рибу подавай – коропа, щуку, карася. Знаю одного, що два ставки тримає, а в річці рибу електрикою б'є. Ставки – його, а річка ж нічийна. Ще не чув, щоб їх міліція бодай раз зловила. Я колись не витерпів – поплив на них своїм човном і зіпхнув акумулятор у воду. На ранок залишився без дерев'яного човна – ці скоти налили туди якоїсь кислоти."
Сидимо годину. Дмитро час від часу закидає вудки по-новому, бо поплавки зносить течія.
"Ну ти глянь, зачепив за кушир, – смикає кілька разів вудку. – Треба запливти й відчепити. А купання в мої плани не входить", – сміється. За хвилину лізе у воду.
"А намулу в річці – по коліна вгрузаєш!" – бідкається.
Потім довго вимиває ноги, сидячи на човні. За кілька годин риболовлі у відрі лише з півтора десятки пліток і один лин.
"Ну все, треба йти. Котам наловили. – Змотує вудки. – Зараз будемо по-серйозному ловити. А тебе треба випустити, – бере в руки лина. Лин для котів – дуже жирно. Випускає в річку."
Ідемо до Дмитрової хати. Починає сутеніти. З хліва витягає "каблуки" й "хватку".
"Ось вона моя годувальниця, – показує на сітку. – Капронова. За 180 гривень на базарі купив. Окупилася на першій же рибалці, коли трикілограмового коропа й півторакілограмову щуку витягнув. Я маю тисячу гривень зарплати. Де роблю – не скажу, бо вирахують. У нерест заробляю ще дві тисячі. Якщо попадуся ментам – вважай тисяча пропала. Скільки треба дати, щоб відкупитися."
У ліву руку Дмитро бере хватку, у праву – зелені рибальські чоботи. Я несу відро. За нами ув'язуються п'ятеро котів. Один дорогою відстає. Решта біжать майже два кілометри.
"Загалом їх у мене восьмеро, – каже Дмитро. – Троє десь на гульках. Стьопа відстав. А ці бігтимуть слідом, аж поки не наїдяться."
Йдемо правим берегом Тікича. На лівому видніється школа.
"Ось, де впадає Тальянка, – показує. – Станемо трохи вище. Знайди камінця", – просить. Взуває чоботи. Натягує сітку на "каблуки". Усередину кидає камінець.
"Це груз, який тягне її на дно, – пояснює. – "Каблуки" й дишло повинні бути легенькими, сухими, бо інакше швидко втомишся їх тягати.
Заходить у воду трохи вище колін. Ставить хватку за 5 метрів від берега. Сітка довго не хоче намокати й тонути. Дивлюся на годинник – 21-30.
"За першим разом, обично, нічого не потрапляє. Треба постояти з півгодини. Як добре ловитиметься, то нікуди звідси не підемо."
З інтервалом у три хвилини витягає сітку. З трьох спроб спіймали одну плітку. Дмитро мовчить. За спиною чути котячу бійку. Вона стихає за півхвилини.
"Це вже відро перекинули й нажерлися плітки, що я на вудку спіймав", – коментує.
Потім знову замовкає. Різко тягне сітку догори.
"Є щось! – каже збуджено. – Аж ходором ходить."
З хватки чути плюскіт. У сітці б'ються чотири карасі.
"Подай відро, – Дмитро підтягує сітку й бере найбільшого карася в руки. Один за одним кидає їх. – У відрі 8 кілограмів риби вміщується – шепоче. – Набери їм води і дивися, щоб коти не зжерли."
Ставить знову. Три хвилини не витримує й тягне знову. У сітці – два карасі. Один звисає назовні, зачепившись за сітку зябрами.
"Бачиш, я його накрив. – Дмитро довго вовтузиться із головою карася. Потім вкидає його до відра. – Води набери більше – наказує. Стоїмо ще з півгодини. За цей час спіймали дві плітки.
"Щось не ходить риба сьогодні. Похолодало, чи що", – вголос розмірковує рибалка.
Коти труться об ноги. У чорної кицьки Пуми у темряві світяться очі. На тому березі чуються грубі чоловічі голоси. Дмитро пригинається. Ще за хвилину зітхає полегшено.
"Це молодьож із п'янки йде. Менти вночі ходити бояться."
Стоїмо ще півгодини – нічого.
"Не буде удачі сьогодні, – каже. Ще раз і йдемо. Однак ставить "хватку" три рази. За останнім витягує з води вісім карасів.
"Ух ти, ледве підняв. Ти ба, як поперло. Треба ще подождати. Десь риба повинна підійти."
Стоїмо ще годину. З двадцяти спроб витягуємо три карасі. Надворі холодає. Комарі дзижчать біля самісінького вуха. Тільки тепер помічаю, що зголоднів. Хочеться до хати.
"Ну все, йдемо", – не витримує й Дмитро.
Повертаємося тією самою дорогою. Риби у відрі – трохи більше ніж піввідра. Коти біжать й шалено нявкають. Господар їх не помічає. Вдома зважуємо улов. 4 кілограми 300 грамів.
"Три штуки лишу – по одному жінці, синові й собі. Решту – продам. У мене на базарі своя клієнтура. Беруть, аж гай шумить, бо знають, що в мене риба річкова. Вона не так смердить, як ставкова. Від тієї цвілістю відгонить. А ця в проточній воді росте. Півсотні завтра матиму."

Юрій Стригун Gazeta.ua
21.05.2012 16:45
Якщо знайшли помилку - повідомте нам, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter