Екс-мер Кам`янки Тірон: Я вірив у Партію регіонів. Але розчарувався

Журналісти «Газети по-українськи» зустрилися з відставленим мером Кам`янки Володимиром Тіроном...
– Коля, як жінка приїхала, так ти вже й не приходиш? "Добрий день" не кажеш? – справна продавщиця із засмальцьованим волоссям у синьому фартуху витирає дерев'яний стіл біля магазину в Кам'янці на Черкащині.
Коля – п'яненький чоловік під 60, високий, міцний бородань. Мовчки падає на стілець. Кидає на столик шматок сала грамів на 700 у прозорому пакеті. Продавщиця виносить йому пиво у пластиковому стакані.
Під навісом сидять три компанії, які зайшли після недільного базару. Двоє сивих пенсіонерів, зачесаних, як Сталін, уважно слухають третього, в картузі з якорем. На всіх – випрасувані сорочки. Їхній стіл найбагатший – огірки, редька, порізана шинка.
За півметра двоє голих до пояса п'яних хлопців варнякають про дівчат. Мають лише сигарети. Ще двоє чоловіків під 50 п'ють по чарці та їдять ковбасу. Один вусань, у другого облазить шкіра після засмаги.
– Григорович, якщо Київ підніметься, за ним – уся Україна. Мовчать не буде. Неважно, зліва вона підніметься чи справа, вверх чи вниз. Люди підуть із вилами. Якщо в Кам'янці ¬таке робиться, прикинь – що по всій Україні? За минулий місяць сім мужиків повісилися, і нормальні ж, не алкаші. Ну скажи – чого? – говорить ¬вусатий.
– Кожному своє, – жуючи відповідає другий. – Це як в Освенцімі написано.
– Скоро таку фразу на Конституції напишуть. Коля! – помічає новоприбулого. – У якій ти щас партії?
– Ні в якій.
– Ага, розкажи, в усіх партіях уже був: і з комуністами, і з соціалістами, і з "бютівцями". З тебе, Коля, уже люди сміються. А щас куди примкнув?
– Нє-є-є, вибачте, – Микола підсідає за сусідній столик, покинувши сало на своєму. – ¬Слухайте мене ¬уважно, – не випускає цигарки з рота. – Я був комуністом і соціалістом, і всьо. Зневірився, як Тірон ¬(Володимир Тірон – мер Кам'янки, склав повно¬важення 4 червня. ¬Сказав, що не може працювати з чинною владою. До ¬обрання міським головою був членом Партії регіонів. – "Країна").
– Тірон – хароший мужик, но глупий. З "Регіонами" треба дружить, – вусань відвертається від сигаретного диму. – В нас у місті все начальство в цій партії. А як не схочуть, їх попросять.
Троє пенсіонерів підводяться з-за столика. Один ледве не падає.
Продавщиця стежить за ними у заґратоване вікно магазина.
– Усі ви хароші. А на мене кажете, шо я – погана. Та я тіки вредна, – сміється.
– Ти прекрасна женщина, – чоловік підходить до вікна і крізь ґрати цілує їй руку.
За день до цього. Субота. 62 км із Черкас до Кам'янки автобус долає за 1,5 год. – через вибоїни. У місті дороги гладенькі, зроблений ямковий ремонт. На вулицях ані папірця.
– Такого в Україні не знайдете. ¬Бувший мер не менше мільйона своїх ¬гривень у дороги вклав, – вайлуватий місце¬вий показує дорогу до товариства "Інтер¬техбудсервіс".
59-річний екс-мер Володимир Тірон очолює це дорожньо-будівельне підприємство. Він у свіжій світло-зеленій сорочці. Підводить до фонтана. Вмикає його. Каже, зробив для відпочинку підлеглих. Показує невеликий парк і спортивний майданчик зі штучною травою, на який п'ять років тому витратив 200 тис. грн. Любить грати у волейбол. Для своїх працівників купив автобус, щоб їздили на змагання. Зар¬плата на підприємстві понад ¬2500 грн, а в місті середня – 1750.
Володимир Іванович тримає стару ¬Nokia з пошкрябаним екраном. Руки засмаглі, на ¬пальцях ¬обручка і золотий перстень із печаткою.
– Я вірив, що Партія регіонів ¬зможе підняти економіку країни, – гово¬рить. – Але розчарувався і вийшов із неї, бо після виборів на керівні посади в місті призначили людей, які себе не зарекомендували. Практично – з біржі. Балотувався на мера від соціалістів. Устигнув за півроку налагодити освітлення вулиць, ремонтував дороги. ¬Робив це за свої гроші, які мені, до речі, не повернули. Але працювати толком не дали. ¬Завели дві кримінальні справи, почали тягати по судах, вважай, через день. 4 червня прокуратура повідомила, що знову будуть перевіряти – за анонімкою. Нібито я незаконно заволодів земельною ділянкою. Зрозумів, що це останнє попередження. Володимира Гарнагу, мого попередника, торік звинуватили у хабарництві, забрали і за добу відбили нирки – за кілька днів він помер. У цієї влади закону немає. Ще раніше хотів зустрітися із губернатором. Та передали, що це ¬неможливо. Мабуть, через те, що ¬виражаю інтереси громади, а не керівника області.
Подвір'ям бігають троє псів. Кудлатий треться об руку Володимира Івановича. Той гладить його.
– Хто тепер керуватиме містом?
– Було б добре, якби обов'язки мера виконувала секретар Віра Мушта. Якщо сьогодні провести вибори, це буде колапс. На них треба великі гроші, а бюджет фінансований на
30 процентів.
– А ми різко виступаємо за те, щоб відбулися позачергові вибори мера, – говорить 25-річний Сергій Воронов. Він безробітний. Аби дати йому освіту дипломата, батько-вчитель їздив на заробітки до Москви. Роботи за фахом у ¬Києві Сергій не знайшов, повернувся додому. Очолює осередок партії "Свобода", ввечері веде дискотеки в ресторані "Сайгон". – Я бачу такий вихід: депутати складають повноваження, місто паралізоване. Це буде резонанс по всій країні, й хай тоді думають, що перегинати палку не треба. А то прийде третій мер при цій владі, і його знову з'їдять. У нас твориться казна-що: одному голові райдержадміністрації (Володимирові Ярмоленку. – "Країна") підмішали щось у склянку з шампанським. Він упав на фуршеті п'янющий. Його сфотографували, знімки у ЗМІ розмістили. Полетів із тріском з роботи. Після нього був інший (Ростислав Ременюк. – "Країна") – підсунули хабара і вивели в наручниках. Але він ходить на волі, значить, усе нормально. Просто зняти хотіли. 66-річного Гарнагу довели до смерті, Володимир Тірон пішов сам. Обидва були против¬никами Партії регіонів.
Із Сергієм розмовляємо біля його хати на вул. Гагаріна. Вона вся у трояндах. Воронов у синіх шортах із написом "Україна". Усміхнений.
– У нас у Кам'янці 10 чоловік у "¬Свободі", а неофіційно значно більше. Люди бояться заявляти про свою позицію, бо втратять роботу. Мене хотіли взяти на непогане місце, а потім дзвонять: "Ти трохи не в тій партії". І ножем погрожували, і "есбеушники" на розмову приходили. Один молодий "регіонал" казав: "Якби ти на виборах працював у нашому штабі так, як працював у своєму, то заробив би на машину".
Повз нас проїздить таксі.
– Оце у нас є, а громадського транспорту нема, – сміється Сергій. – Найдешевший тариф – 12 гривень. Зараз збираю гроші й документи на поїздку до Канади. Хочу здобути другу освіту, пов'язану з історією, політологією. До 2015 року точно сюди не повернуся, нема смислу. А як не зміниться влада, то до і 2020-го.
Бути екскурсоводом по місту зголошується дядя Вася. Так просить себе називати худий чоловік у пом'ятому піджаку із запалими грудьми. Від дяді Васі трохи чути старим одеколоном. Він кашляє в кулак:
– Оце будинок культури, – зупиняється біля двоповерхової сірої ¬будівлі. – ¬Влада вирішила біля нього побудувать іще один – для гуртків, хоча в місті повно вільних приміщень. 2008-го тіки вирили котлован, списали на нього 1,5 мільйона, і всьо. Гроші так крадуть. У нас не місто, а гнидник, – сміливішає дядя Вася після того, як пригощаємо його пляшкою пива. – Ненавидять владу, яка б не була. Одного напоїли, другому хабара дали. А ви вже чули? Ну, отож. Тепер ніхто не хоче на мера йти.
Виводить на центральну вул. Леніна, до "білого дому", де розташовані міська і районна ради. По інший бік – пам'ятник Іллічу, на голові якого скубеться голуб із пишним хвостом. За Леніним – дошка пошани "Гордість Кам'янщини" із 20 великими портретами.
– О, механізатор, оператор свинячого комплексу, машиніст насосних станцій, – перелічує дядя Вася. – Вибрали кращих із гірших. А нема вже роботяг, отих, що давали странє угля! – зривається на крик. – На машинобудівному заводі було більше трьох тисяч людей, а зараз 300. Остальні роз'їхалися по шабашках. На цукровий завод новий власник прийшов. Купив його за 20 мільйонів гривень і торік розібрав. Тисячі тонн металу вивіз, воно йому сторицею окупилося, – вітається з кожним другим перехожим. – Усе то від сатани. Сказано ж, що прийдуть лихі часи, ото, видно, вони й настали.
Мостом через Тясмин прямуємо до колишньої контори цукрового заводу. Це обшарпана будівля з вибитими шибками. На дверях написано: "Нас не зламати". Написи є по всьому місту: на парканах, стінах. Найчастіше – освідчення в коханні. Над руїнами цукрозаводу завдовжки кількасот метрів височіє вціліла труба котельні з цифрами 1967. За іржавими воротами видно стоси цегли, вкриті поліетиленом.
У Кам'янці два базари: один маленький, його називають "Хитрим" – там кілька овочевих точок, рядів із деше¬вими капцями, сарафанами і запи¬леними дитячими гумовими чобіт¬ками. На іншому, біля залізничного вокзалу, – баби продають кріп у пучках, розсаду, черешню літровими банками. Кілька жінок риються у ящиках із трусиками по 10 грн. ¬Циганки розсілися на асфальті, одна годує груддю хлопчика, який стоїть біля неї.
– У Кам'янці люди не можуть позволити собі купляти вєщі на ринку, – розкладає секонд-хендівські речі у магазині Оксана Грабова, 28 років. – Кому треба скупитися, в Черкаси їдуть або Смілу, сусідній райцентр. У них шльопки можуть коштувати 70 гривень, а в нас – 150. Неясно чому. В Кам'янкє тяжело жить, я зарплату трохи більше тисячі получаю.
Беру дощовик за 28 грн – на вулиці почалася злива. Продавщиця поступається 3 грн.
З під'їзду однієї з 9-поверхівок, яких у райцентрі кілька, 45-річний Юрій Лук'янчук виносить велику спортивну сумку. Їде на заробітки до Підмосков'я.
– Я там утричі більше отримаю, ніж тут. Було замовлення з міської ради при покійному мері – зробити коридор. І обманули, грошей не дали, 10 тисяч ¬гривень, – розчісує п'ятірнею сиве волосся. – Раніше був механіком у радгоспі, а як не платили у 1994–1995 роках, зібрав у торби насіння, горіхи – й на Москву. Трохи заробив, побудувався – зробив не хату, а лялю. Але, – додає похнюп¬лено, – розлучився з дружиною, все їй залишив. Живу на квартирі, плачу аліменти на двох дітей. То треба їхати заробляти, хоч і здоров'я вже підводить.
У місті чотири рази натрапляємо на контори ритуальних послуг.
– Не знаю, чого у нас так багато цих салонів, – розвалився на диванчику син власників одного з них 23-річний Олександр Муров – засмаглий, у синій майці. – Помирають не більше і не менше, ніж вєздє. Я на економіста вчився. Роботу мусив шукати по Україні: був і охранніком, і строїтєлєм, а це вернувся додому. Рішив батьку допомагать. Йому тяжело, уже 55 год.
У парку біля дитячого батута 15-¬річна білявка Ліза Собкова читає книжку "Контроль над мыслями". За 10 хв стрибання бере 5 грн. Півроку живе сама із 13-річною сестрою.
– Батьки на цукровому заводі працювали, але його закрили. Тепер тато в Росії, мама в Києві торгує. Ми звикли самі: й наваримо, й постіраємо. Відпочивати ходжу на зібрання баптистів. Це єдине місце, де молодь не п'є.
У містечку кілька меблевих крамниць. Диван або кухня у середньому коштують 2 тис. грн.
– Робимо меблі на замовлення, – чорнявка Ольга Кодь, 33 роки, у спідниці на ґудзиках сідає в крісло у власному магазині. У сусідньому "спальному" залі її 5-річний син дивиться мультфільми. Ольжин батько працював на машинобудівному заводі. ¬Відколи перестали платити, возив овочі в Москву. – Потім торгували овочами з півдня, скляними банками, макаронами, що не розварюються, туалетним папером. Мали кіоск із жувачками, продуктову лавку. ¬Постійно розвивалися. Я вивчилася на економіста в Києві, 12 років відпахала. Як завагітніла, лікарі сказали: якщо бігати на каблуках по 10–12 годин, не виношу. Декретні гроші вклала в батьків бізнес, удвох тепер на меблях. Не шикуємо і не бідуємо. Було б краще, але три роки тому хтось пограбував і підпалив нашу хату. Збитків на 200 тисяч гривень. Самі стіни лишилися.
Після 21.00 у центрі біля ресторану "Сайгон" лунає гучна музика. До нього треба йти через міський стадіон. Освітлення немає. Старшокласниці заточуються на шпильках, дехто підсвічує дорогу телефоном. За діджейським пультом стоїть "свободівець" Сергій Воронов.
– Помните: после 12 часов наркотики заканчивают своё действие, – жартує у мікрофон.
Найбільше людей у парку біля стадіону. Пари цілуються в темряві. ¬Дехто випиває. Чути гучний сміх і матюччя.
На вході двоє кремезних хлопців збирають по 20 грн.
– Колись вхід по "десятці" був. Тоді народу приходило в рази більше. Та й зараз буває по 500 чоловік, – Воронов виходить за ворота. – На танці приїжджають із сусідніх райцентрів та сіл. Нормально, бійок немає. Сміття охорона до ранку визбирує.
Ідемо із "Сайгона" о першій, у розпал гулянки.
Неділя. Наша господиня, медсестра, встає о шостій ранку. Її будить дзвінком материна сусідка. Розказує новину: невідомий порізав подружжя кам'янців. Жінка в реанімації, чоловік – мертвий.
Забігайлівка "За склом" на залізничному вокзалі належить дружині екс-мера Тамарі Тірон. Скатерки на столиках пропалені, з дерматинових диванів повідривані клапті. Худий і товстий чоловіки, як в оповіданні Чехова, закушують черешнями горілку.
– Зарізали… Да… Шо в країні робиться.
– Скоро всій Україні капець, падаємо давно в яму, – плямкає товстий.
За три дні міліція затримала за підо¬зрою у скоєнні злочину 15-річного хлопця. Нібито він прийшов убити жінку, яка була коханкою його батька.

Наталія Павленко, Захар Колесніченко gazeta.ua
26.06.2013 15:30
Якщо знайшли помилку - повідомте нам, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter