Уродженець Черкас, піаніст Дмитро Суховієнко: : "Деякі митці самі вбивають у публіки цікавість до музики"

Уродженець Черкас, піаніст Дмитро Суховієнко: : "Деякі митці самі вбивають у публіки цікавість до музики" Дмитро Суховієнко — один з тих молодих та успішних музикантів, які сьогодні тріумфально представляють українську фортепіанну школу на Заході. Народився в Черкасах, навчався в Україні та Швейцарії, з дружиною і двома дітьми живе в Бельгії, гастролює по всьому світі. З 1991 року — учасник великих музичних змагань. Середина 1990-х — початок справжніх перемог: ІІ премія на Міжнародному конкурсі піаністів імені Клода Кана (Париж, 1994),
ІІ премія на конкурсі імені Клари Шуман в Дюссельдорфі та абсолютна перемога в італійському Сан-Бартоломео (обидві — 1997).
Контакт з Україною Дмитро підтримував завжди. У Національній філармонії його люблять і принаймні раз на рік запрошують із сольними виступами. Але цього разу, крім кількох концертів, був іще один поважний привід для візиту: на IV Міжнародному музичному конкурсі імені Миколи Лисенка музикант уперше спробував себе як член журі. Про результати змагання і власне ставлення до конкурсів, про сучасний фортепіанний ринок та правила побудови кар'єри Дмитро Суховієнко розповів в інтерв`ю Дзеркалу тижня.
— Дмитре, нещодавно ви брали участь у роботі журі Міжнародного музичного конкурсу імені М.Лисенка в Києві. Що згадується з тих перегонів?
— Хоча це мій перший конкурс як члена журі, все пройшло дуже добре! Наше журі було однією командою, яка мислила в одному напрямку. Окремі нюанси — теж добре, бо кожен має свою думку. Але у принципових питаннях усі були одностайні.
Я так зрозумів, що всі організаційні питання вирішувалися в останній момент... Мабуть, із цієї причини не було представлено дуже багатьох країн. Упевнений, що багато музикантів приїхали б з Азії і Європи. Премії ж неабиякі! Дивно було не побачити корейців, китайців, японців — їх нині дуже багато на всіх конкурсах. Була лише одна дівчина з Китаю — і та, на жаль, не вийшла в півфінал. Усе це дуже засмучує. Але загалом рівень змагання — досить серйозний, маємо п'ятьох фіналістів європейського рівня.
А тим часом є проблема — публіка не дуже активно ходила на прослуховування, хоча вхід був безоплатний! Я не бачив молоді, студентів консерваторії, музичного училища. Казали, що у вокалістів і скрипалів були повні зали. Не знаю, можливо, фортепіано вже непопулярний інструмент...
Головне, щоб конкурс втримав добру команду, і щоб ця команда вже зараз почала готувати наступний конкурс. Хоча мені пояснювали, що в Україні це нереально, що все дуже заполітизовано і планувати на три-чотири роки вперед неможливо.
— Розкажіть про ключові етапи у вашому професійному житті? Хто вам допомагав вибудовувати кар'єру, навчав, давав поради?
— Все починалося в Київській консерваторії. На першому курсі, у січні 1991 року, я вперше поїхав на конкурс імені Моцарта в Зальцбурзі, адже досвід участі в такому змаганні дуже важливий. Поступово відкривалися очі на життя: я зрозумів, що принаймні треба вивчити англійську мову (в Зальцбурзі ледве знайшли людину, яка трохи розмовляла російською). Зараз цим уже нікого не здивуєш, а тоді ще був СРСР. По австрійську візу довелося їхати до Москви.
Більшість конкурсів в Америці, Кореї починаються з касетних прослуховувань. Мене двічі відібрали за записами (тоді організатори оплачують дорогу і проживання).
— Коли усвідомили, що в Києві не залишитеся? Як прийшло це рішення?
— Після п'яти років навчання і всіх цих поїздок я зрозумів, що мені буде затісно в Києві. Хотілося продовжити навчання за кордоном, але тут виникли фінансові проблеми. 1995 рік у цьому плані був жахливим. Я почав писати листи до фундацій, знайомих. Мені відповіла Академія Ієгуді Менухіна в Швейцарії. Запросили на іспит, я його склав і одержав річну стипендію не лише на навчання, а й проживання.
Міжнародна музична академія імені Менухіна спеціалізується на камерному виконавстві. Тому там навчаються переважно скрипалі й віолончелісти, але для гри в ансамблі їм потрібен був піаніст. У невеличкому швейцарському селищі Гштад я познайомився з колишнім акомпаніатором Менухіна Паулем Кокером, згодом вступив до нього у виконавську аспірантуру консерваторії Ношатель. Провчився три роки, отримав диплом з відзнакою.
І разом з дипломом — громадянство Швейцарії?
Ні. Зараз я громадянин Бельгії. Моя дружина — бельгійка, за професією перекладач, вивчала в Антверпені російську мову. Перша наша дитина народилася, коли ми ще жили в Швейцарії. А потім я замислився: що ми робимо в Швейцарії? Так, це гарна країна, я її дуже люблю. Але через гастролі вдома буваю рідко, а дружина вимушена жити не в своїй країні. Навіщо? Зараз я зовсім не жалкую, що шість років тому ми вирішили переїхати до Бельгії. А вже за три роки я отримав громадянство.
— Маєте постійну роботу?
— Швейцарія і Бельгія — маленькі країни, де не так багато консерваторій. Найбільший вплив на їхню дирекцію має конкурс королеви Єлизавети. Є така традиція: запрошувати на роботу перші премії конкурсу. Я не розумію цього принципу, бо, як правило, перемагають зовсім молоді артисти, яким 23—25 років, максимум — 30.
Наша школа перемагає дуже часто. Наприклад, піаніст із Харкова Віталій Самошко виборов І премію і тепер викладає в консерваторії в Генті.
Вільних місць немає, але я не плачу. Бо ж їхав на Захід не викладати, а грати! Насамперед я — артист зі школою Фелікса Блуменфельда: мій викладач Всеволод Воробйов був учнем Валентини Стешенко-Куфтіної, яка навчалася у Блуменфельда в той самий час, що й Володимир Горовиць.
Коли наприкінці 1980-х я поїхав до Москви на консультації (ще ніхто не міг сказати, що СРСР розвалиться, і всі хотіли вчитися в столиці), мене спитали: "Зачем вам Москва, если у вас такой профессор в Киеве?!".
Зрештою, останні шість років у Бельгії я чудово почуваюся і без викладання.
— Педагогіка — велика відповідальність...
— Подивіться на феноменального піаніста Дмитра Башкірова. Геніальний педагог, але навіть йому важко всидіти "на двох стільцях", про що він сам мені казав. Багато великих музикантів — Святослав Ріхтер, Євген Кісін, мій учитель у Франції Філіпп Антремо — не викладали постійно, лише подеколи давали майстер-класи. У Швейцарії я мав нагоду познайомитися з Михайлом Плетньовим — то він навіть майстер-класів не дає! Я, звичайно, не порівнюю себе із цими артистами, але й мені вистачає того, що маю: натхнення від контакту з публікою. Коли ти готовий до виступу на сто відсотків, публіка це відчуває!
Ось зараз мені пропонують асистентуру в Брюссельській консерваторії, і я не знаю, що робити. За законами Бельгії ти маєш право пропрацювати асистентом лише шість років, далі — лише професором. А в Брюссельській консерваторії лише один педагог іде на пенсію через п'ять років, усі інші — молоді. Тобто жодних гарантій...
— Послугами агента, який домовляється про ваші виступи, користуєтеся?
— Працюю з однією невеличкою агенцією в Бельгії. Великим агентам потрібні лише перші премії конкурсів Єлизавети або Чайковського. Зрештою, це питання грошей. Будь-який менеджер повинен спочатку вкласти в артиста гроші, щоб потім на ньому заробити. Навіть щоб просто поїхати кудись і домовитися, треба мати бюджет. Відомі агенти формують розклад усіх найбільших залів світу. Кожного року переглядаєш сезонні програми в Парижі, Лондоні, Брюсселі, а там ті самі обличчя! Я завжди казав і повторю зараз: деякі музиканти самі вбивають у публіки цікавість до класичної музики. Коли приходиш на концерт і слухаєш музиканта, в якого це 300-й концерт за рік, то дуже можливо що почуєш втомлену, майже механічну гру.
— Склалося враження, що ваші приїзди до Києва почастішали саме в останні роки. Відразу після еміграції не так хотілося повертатися?
— Це не зовсім так. 1995 року я поїхав з України, а в 1996-му зіграв перший концерт у Київській філармонії. Просто нині завдяки Інтернету і Фейсбуку легше слідкувати за всім, що відбувається у світі.
— Що найбільше, на вашу думку, заважає сучасним молодим піаністам?
— Не їхня провина, що життя дедалі пришвидшується. Ніхто нічого не встигає. Інтернет подарував можливість спілкуватися віртуально, тож люди взагалі перестали зустрічатися. Все це позначається на фортепіанному виконавстві...
Адже мусимо не забувати про традиції, основи музичного виконання, про силу й енергію, закладені в самому принципі гри. Зрештою, про духовність, музикальність, філософію краси. На жаль, молоді не завжди думають про це.
Найкращий приклад — російський піаніст Георгій Соколов. Після його концерту не хотілося виходити з зали, хотілося слухати й слухати... Несила було залишати залу, яку "зарядив" своїм позитивом Соколов. Це не тому, що він добре грав, — такі речі залежать від глибини й філософії музиканта. Таких артистів люди потребують, ідуть за ними як спраглий до джерела.
Хотілося б порадити молодим музикантам думати про те, що й навіщо вони роблять. Кожен вирішує сам для себе, чи будувати кар'єру заради слави й визнання, чи йти за покликанням.


12.02.2013 15:40
Якщо знайшли помилку - повідомте нам, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter