Учора пару годин гуляв подвір’ям хоспісу. Чекав, поки товариш завершить всі формальності й залишить тут родича.

Значна частина контингенту – лежача. Професійний оптимізм на обличчях медперсоналу не залишає сумніву: ця пристань в житті більшості пацієнтів – остання...
Усе частіше по життю доводиться брати участь у вирішенні проблеми догляду за батьками друзів, знайомими, щоб бодай якось полегшити їм останні дні життя.
Не всім пощастить піти в засвіти швидко. Чийсь шлях розтягується надовго і буде виснажливим для людини, болісним для рідних.

Не раз, і не два думав про те, що українці – не той народ, як вміє домовлятися зі Смертю. Є медики, яких вчать професійному догляду за хворими, за літніми людьми, що готуються до переходу. Однак тепле слово рідних, дружній дотик їхніх долонь, тепле слово членів родини – значно важливіше.

А от з теплотою – проблема. Проблема, бо місяцями доводиться не жити, а існувати в жахливому графіку. З тіла людини по краплині виходять сили. Вгасає розум. Часто вона стає нестерпною. Нестерпно тяжко йому й через фізичні страждання, і через усвідомлення (якщо воно не покидає людину), в який жах через нього перетворилося життя його родини.

Зі мною на все життя буде жити єгипетський сором за малий епізод, розмову з моєю бабусею.

- Важко вставати з ліжка, - поскаржилася якось вона. – Що тут поробиш…

- Може тобі спробувати більше рухатися, - порадив їй 26-річний, ніби адекватний онук…

Мене ніхто не вчив, як розуміти 85-річних. Гадки не мав про процеси, що відбуваються в організмі літньої людини. Брак інформації та корисних навичок не дав знайти потрібні слова і полегшити біль людини, яку так любив, і люблю…

Кожен з нас, особливо якщо житиме довго, неодмінно, не один раз, буде допомагати полегшити біль тим, хто готується помирати. Не всі з нас медики, далеко не кожен в університеті вивчав основи медицини.

Тим не менше кожен мусить мати знання про те, як: 1) зрозуміти лежачого літнього хворого; 2) як кваліфіковано полегшити його страждання.
Далеко не кожен має дар слова, що знімає біль. Але знання елементарних алгоритмів стане в пригоді і значною мірою буде саме тим милосердям, якого часто так не вистачає дорогим для нас людям.

Вважаю, що предмет або курс має бути обов’язковим як в старших класах школи, так і в поглибленому варіантів – в університеті. Ми не повинні вчитися цьому навпомацки, жахливо помиляючись, і завдаючи своїми помилками біль.

Це настільки очевидно, що не розумію, чому в Україні ніхто цьому не навчає. Ти більше, що лише тоді, коли знаєш, як полегшити страждання тим, хто цього потребує, ти справді гомо сапієнс…

Олександр Арабач