...вчора була чергова річниця, як не стало мого тата. Стоячи біля нього, на крижаному вітру, несподівано подумав про те, що зовсім нічого не знаю ані про його, ані про маминих предків.

Це доволі дивно, бо в підлітковому віці, десь до моїх 10-11 років, ходив за батьком "хвостиком". Він постійно щось розповідав. Про давніх греків та римлян. Про повстання Пугачова. Про книжки Фенімора Купера. Читав напам'ять вірші.

Кілька разів розповідав історію про те, як його батько, мій дід Василь, у день жовтневого перевороту 25 жовтня 1917 року був у Петрограді. Повернувся після поранення до своєї військової частини, розквартованої в місті перед відправкою на фронт. Хтось з офіцерів сказав: "Їдь додому! Хіба не бачиш, що тут коїться..."

Дід Василь, не зрозумівши, що на його очах коїться подія світового масштабу, чкурнув на вокзал і - накивав п'ятами з Петрограду.

Але більше батько не розповідав нічого - ні про батьків, ні про прадідів з прабабусями.

Так само промовчала все життя й моя мама. Що знаю від неї та бабусі про свої тутешню українську рідню, що родина діда по маминій лінії жила у Васютинцях на Чорнобаївщині, а родина бабусі - в Черкасах.

Йдучи додому, думав: шкода, не судилося мені, як Генрі Баскервілю, ходити темними коридорами Баскервіль-холу та показувати Шерлоку Холмсу портрети своїх предків за кілька століть.

Ніколи не довідаюсь, що думав мій пра-прадід з Васютинців про війну з Наполеоном або про Велику Французьку революцію. А як переживала пра-пра-прабабуся з приводу того, що Колумб відкрив не шлях в Індію з Європи, а Америку - й поготів...

Упевнений, якби хтось з предків моїх був якимось шибайголовою, поплічником Устима Кармелюка чи помічником Івана Сусаніна - батьки б розповідали про те. Але...

Ймовірно, така ситуація не унікальна. На початку 20-го століття передовий прошарок імперії розчинився. Мільйони освічених співвітчизників або убезпечилися від штиків матросні та насильства черні в еміграції (де й прижилися), або були вбиті в горнилі Громадянської війни, або закатовані в ленінсько-сталінських таборах.

Замість них у звільнені «шахти соціальних ліфтів» прийшли мільйони вчорашніх селян. Серед них мій батько - з Комі республіки, та мама – з Черкас.

Їхні бабусі й дідусі навряд чи знали грамоту. Їхнє життя – тяжка праця на землі, безправ’я, багатодітні родини, хвороби, висока смертність. Про передачу родової пам’яті від батька до сина й від діда до онука, про сімейні перекази ніхто не думав - через неписьменність та не сформованість звички до інтелектуального й духовного життя.

Та й в цілому життя в Україні в останні століття не створювало умов для формування історичної пам’яті родин. На початку 20-го століття більшовики, як корова язиком, - змели всі згадки про династію Романових, а за компанію – про всіх сущих тут князів, баронів та графів. Наприкінці 20-го століття і на початку нинішнього розумні нащадки позносили всі пам’ятники більшовикам. Враховуючи таку системну позицію великого Українського народу, страшно подумати, біля яких пам’ятників гулятимуть з візочками юні родини наших правнуків на початку 22-го століття…

…Виходить, що ми з сестрою – лише друге покоління свого роду, що заробляє на хліб інтелектуальною працею. Наші діти – вже третє. То й справжній якісно виписаний та точний родовід, зі спогадами, фотографіями, розповідями, анекдотами та рефлексією з’явиться лише в 21-му столітті.

Шкода, бо тут кожен з нас може повторити слова Ньютона: «Якщо я й бачив далі, ніж інші, то тільки тому, що стояв на плечах велетів…».

Хто вони, мої далекі предки, які «прописали» мій генетичний код, який сам вже передав своїм дітям? Шкода, не дізнаюся вже ніколи про те.

Віктор Борисов