У Черкасах буде демонтовано меморіальний знак письменнику Максиму Горькому. Виконавчий комітет обласного центру ухвалив це рішення «в рамках декомунізації». Після демонтажу меморіальний знак передадуть у черкаський Художній музей.

Можна довго говорити про письменника Горького. Про те, що він має вельми опосередковане відношення до декомунізації. Що в 1917 році газета «Нове життя» , яку редагував Олексій Максимович, жорстко й непримиренно зустріла жовтневий заколот у Петрограді. Сам Горький тривалий час був запальним противником політики більшовиків (хоча до того багато років був членом РСДРП (б)), безкомпромісно критикував методи Леніна й Троцького, з величезним ризиком для власного життя заступався за людей, яких мордувала й розстрілювала ВЧК.

Що він був самородком, унікальним письменником, просвітителем й вільнодумцем. Що йому є за що соромитися на тому світі. Особливо за останні 4 роки життя (1932-1936 рр), за виправдання терору, за «хто не з нами, той проти нас», за «з ким ви, майстри культури?», за те, що, повернувшись з еміграції, все бачив, все зрозумів, але банально купився на «мідні труби».

Але всі ці аргументи доцільні у спілкуванні з людьми, які вміють чути. Напишемо так, як є: у Горького в Черкасах не було жодного шансу при виконавчому комітеті, в якому провідну роль відіграють члени «Свободи». Сперечатися з людьми, які живуть за принципом «бачу ціль, не відчуваю перешкод», та ще й при владі – марна справа.

Так сталося, що в СРСР зробили з Горького ідола. Зосередившись на роках, коли він співав осанну комуністичній владі. І не згадуючи про «Несвоєчасні думки», чесний та безкомпромісний вирок більшовикам.

Сьогоднішня влада в Черкасах, так само, як і їх «старші товариші» з комуністичного минулого, так само схематично додають письменника Горького до «процесу декомунізації».

Пам’ятний знак, який ми з дитинства дражнили як «Горький, що показує дулю «Буревіснику» ( чомусь в шалику під головою письменника всі бачили саме відому фігуру з п’яти пальців; і показувала вона в бік продуктового магазину «Буревісник». Зараз, здається, це – «Абсолют») поза всяких сумнівів був елементом комуністичної ідеології. Він символізував частину творчості й світогляду Горького. Не найбільшу і не найкращу частину. Звичайно, що сам письменник свого дозволу на те, щоб так «виходити в тираж» після смерті нікому не давав.

Посмертна доля геніальних людей в Україні в кого завгодно відіб’є бажання творити. Після смерті з тебе можуть зробити ідола. Наставлять пам’ятників. Назвуть совістю нації. Влаштовуватимуть масові покладання квітів.

Над тобою – гранітним, чавунним або мармуровим, сміятимуться діти (бо часто ти – витвір мистецького ширвжитку), твою голову паскудять голуби. І раптом – кон'юнктура міняється. І ти вже не видатний митець, а застарілий уламок старого світу. І в нові ідоли призначають тих, кого вчора називали «ганебним відщепенцем».

Очевидно, щоб в країні регулярно не повторювався анекдот з руйнуванням старих ідолів і віншуванням нових, потрібна законодавча норма, яка дозволяє увічнювати людей через 100 років після їхнього відходу у Вічність (100 років, звичайно, термін дискусійний, але в країні точно мають змінитися кілька поколінь). Інакше в нас завжди на зміну ленінопаду приходитиме бандеропад.

Геннадій Саприкін