Футболістів збірної України за 2 дні знищили двічі: 17 червня в стартовому поєдинку від збірної Румунії з рахунком 0:3. І наступного дня це зробили вболівальники та спеціалісти – в вітчизняних ЗМІ та соцмережах. Хотілося б помилитися, але схоже на те, що нашим футболістам час пакувати валізи…

…Після поразки на мундіалі в 1982 році гравці збірної СРСР були піддані шаленій обструкції. Гуляв тоді, пам’ятаю, анекдот: Блохін, вдягнувши перуку, пішов в магазин за хлібом. Бабуся на лавці біля під’їзду аж заверещала: дивіться, Олег Блохін за хлібом йде! Блохін ще кілька разів намагається змінити зовнішність, але результат однаковий. Бабуся верещить, вболівальники гуртуються, щоб побити великого форварда, що провалився на турнірі. Врещті-решт, Блохін запитує в бабусі: «Як ти мене постійно впізнаєш?». Та відповідає: «Бо я – Шенгєлія…» (Рамаз Шенгєлія – форвард тбіліського «Динамо» та збірної СРСР; він теж невдало виступив на чемпіонаті світу).

Потім були невдачі на чемпіонаті світу в Мексиці в 1986-му (у футболках збірної СРСР там виступало фактично київське «Динамо»), в 90-му – в Італії. Збірна України невдало відбиралися на світову першість в 1998-му, 2002-му, 2010-му. 2014-му. Чвертьфінальну поразку від італійців на ЧС-2006 – то найбільший успіх наш на світових першостях.

За всю історію київське «Динамо» здобуло два європейські кубки, Шахтар – один, дніпропетровський «Дніпро» грав у фіналі Кубку УЄФА.

Українці люблять футбол, але, на жаль, ми не - бразильці. Єдину конкурентну модель гри запропонував світу Валерій Лобановський, який нестачу техніки у своїх гравців компенсував надпотужною функціональною готовністю.

Ми – футбольний середняк. Але перед кожним великим турніром українці забувають про це, покладають на чергову «команду надій» захмарні сподівання, і після невдачі – змішують її з бруківкою на Хрещатику.

Зараз додає перцю війна. І чимала кількість коментаторів вдається до звинувачень на адресу футболістів: ЗСУ- відбиваються від переважаючих сил ворога, а наші 11-ть «мажорів-мільйонерів» виходять на поле «продавати себе».

При всій повазі до кордоцентричної української нації, але футбол – це не війна. Футбол - гра. І українські футболісти не воюють, а грають, як уміють, як добротна європейська збірна середнього рівня.

Коли ми бажаємо вистрілити собі в ногу, то маємо й надалі знищувати словесно незграбного воротаря Луніна (на хвильку – з мадридського «Реалу»), вайлуватого ветерана Степаненка, «мажористого» Мудрика та ніякого Циганкова. Повірьте, багато чого футболісти справді прочитають…

Але коли ми бажаємо нашій команді оговтатися від невдачі й перемогти, то маємо носитися з її поразками, як з невдачами рідної дитини. Впав? Програв? Вставай, ти найкращий, я в тебе вірю!

У поєдинку з Румунією українці «посипалися» через помилки в мікро-епізодах. Що призвело до невпевненості у власних силах. А заповнений переважно вболівальниками суперника стадіон емоційно «добив» наших гравців…

Ми ж, напевне, пам’ятаємо, що два останні роки збірна України не провела на домашній арені жодного матчу? Що, попри це, на морально-вольових – вигризла путівку на євро. Не забули, що у нас реально найталановитіше покоління футболістів за останні 30 років, але найталановитіше в українському футболі.

Конкурувати з Німеччино, Англією, Іспанією, Францією зараз ми не можемо. Але можемо налаштуватися і «вистрілити» в кількох матчах. Якщо карта ляже, а Ребров не гальмуватиме, а підкаже…

Не слід мільйонам людей випускати емоційну пару, «вбиваючи» гравців та тренера.

Піаніст грає, як вміє. Старається. Якщо ми будемо терплячими й мудрими, - здатен стрибнути вище голови.

Футбол –гра. Випускати всіх вівчарок на гравців за поразку в грі? Давайте будемо дорослою країною…

Олександр Арабач