Без Ейзенхауера та де Голля

Чергова порція шок- інформації про корупцію серед найближчого оточення Володимира Зеленського: розповідь одеського бізнесмена Сергія Ваганяна про хабарі, які він на регулярній основні давав екс-голові СБУ Івану Баканову та колишньому начальнику ГУ внутрішньої безпеки СБУ Андрію Наумову (інтерв’ю Ваганяна Бориславу Березі – тут).

Після цього інтерв’ю є кілька важливих моментів, на які варто звернути увагу. Зайвий раз підшуковувати епітети на адресу команди «Кварталу-95», що прийшла до влади в Україні в 2019 році, - не буду.

Абсолютна й безконтрольна влада розбещує абсолютно. Тому й експеримент з передачею влади команді непрофесіоналів без досвіду державного управління провалився. Епізодичні елементи контролю опозиції та медіа за їхніми імпровізаціями були приречені на неуспіх через відсутність системи права в Україні.

Зверніть увагу: повномасштабна агресія Росії проти України триває більше, ніж німецько-радянська війна 1941-45 років. Однак в українській владі за цей час не з’явилося моральних авторитетів нації. Поруч з Верховним Головнокомандуючим немає жодного лідера, який заробив повагу в суспільстві саме в останні роки.

Є Резніков - з яйцями для військових по 17 грн. за штуку. Є Баканов, що вивозив (якщо вірити Ваганяну) зі службового кабінету в авто гори кешу. Єрмак, що є абсолютним переможцем в неофіційному конкурсі на «демона національної політики». А ще Міндіч, Цукерман, Чернишов і десятки інших, подібних їм. Шарля де Голля або Дуайта Ейзенхауера немає й близько.

Для жодної людини з команди Президента жахлива війна не стала приводом для демонстрації найкращих якостей державного діяча. Війна тільки фон для накопичення капіталу– на крові власних громадян…

Є ще один важливий момент, який спочатку неможливо збагнути повною мірою. І знов без порівняння з 41-45 роками не обійтися. Та війна дала такий поживний грунт для радянської пропаганди, що вистачає й до сьогодні. Величезна країна отримала сотні прізвищ невідомих ще вчора людей, які стали тоді героями для країни.

Сталін міг собі дозволити героізувати тисячі простих людей, бо не бачив в них конкурентів для своєї влади. Розумів, що вони стануть підмурком для ідеологічного виховання мільйонів.

Українська пропаганда в двадцяті роки 21-го століття технічно досконаліше й різноманітніше за радянську, сталінського штибу. Є Інтернет, ТВ, соцмережі, радіо…

На забезпечення інформаційної політики держави виділяються значні кошти. І підготовлених професійних фахівців значно більше, ніж у Йосипа Віссаріоновича було.

І за останні чотири роки український народ дав величезну кількість проявів індивідуального й масового героїзму – військових і цивільних. Чи можна назвати бодай 20-30 прізвищ національних героїв, розкручених українськими ЗМІ? Ні, не можна. Здавалося - чому? Адже технічно це дуже просто зробити…

Однак державного запиту на інформаційне просування героїв-військових, волонтерів, медиків та енергетиків немає. Бо всі зусилля пропаганди зосереджені на висвітленні заяв, коментарів, кроків однієї особи. Поява яскравих нових обличь в інформаційному полі країни – це небажана конкуренція. Потенційно небезпечне явище для команди, яка планує залишатися при владі й після війни.

Залишається дивуватися самим собі. Країна, де слова «шкереберть» і «догори дригом» - найбільш об’єктивна оцінка багатьох процесів, продовжує чинити опір маніакально зацикленому на її знищенні агресору. Попри баканових, міндічей і цукерманів…

Олександр Арабач