24 роки тому вбили головного редактора «Української правди» Георгія Гонгадзе. За наказом тодішнього міністра МВС Кравченка генерал МВС Олексій Пукач разом з трьома офіцерами міліції - Валерієм Костенком, Миколою Протасовим та Олександром Поповичем – організували викрадення Георгія в центрі Києва. Журналіста вивезли в ліс та вбили.

Стискуючи пасок на шиє Гонгадзе, Пукач вважав, що має справу з …американським шпигуном. Кравченко виконував усну вказівку тодішнього Президента Кучми «розібратися» з журналістом. Самого Кучму накручували тодішній глава Адміністрації президента Володимир Литвин (ймовірно, маючи на те особисті мотиви) та голова СБУ Леонід Деркач, чий син днями став сенатором в РФ від Астраханської області.

Про причетність вищого керівництва України до викрадення та вбивства журналіста Гонгадзе стало відомо після оприлюднення в листопаді 2000 року лідером Соцпартії Олександром Морозом «плівок Мельниченка», колишнього охоронця глави держави. Мельниченко записав кількасот годин розмов у кабінеті Кучми на диктофон (версія сумнівна, але не про неї мова).

На плівках лідери країни розмовляли переважно суржиком, демонструючи – напишемо м’яко - шокуюче низький рівень особистої культури. Саме культурний рівень Кучми та його найближчого оточення справив тоді сильне враження на українців.

Згадалося тоді, як восени 1999 року (не к ночі буде згаданий, але з пісні слів не викинеш) тодішній мер Черкас Володимир Олійник пояснював мені в інтерв’ю, чому він, перспективний за тодішніми умовами «кучмоноїд», збунтувався проти системи.

Передаю близько до тексту: «Розумієш, я ж був упевнений, що там, на Печерських пагорбах, працюють державні мужі. Коли став головою Асоціації мерів, став набагато частіше бувати в АП, Уряді, міністерствах…Так от: не побачив там державних мужів. Ніхто з них про Україну не думає. І мало хто відповідає рівню займаних посад…»

За 24 роки довелося познайомитися та тісно поспілкуватися з багатьма першими, другими й третіми особами – при президентах Кучмі, Ющенку, Януковичі, Порошенку та Зеленському. Вони представляли різні покоління, відрізнялися одне від одного за багатьма параметрами – ментально, регіонально. Але спільне все ж таки було: досить швидко кожен з них опановував мистецтво політичної «наблатиканості», міг швидко й складно висловлювати думку по широкому колу питань. В офіційному форматі, під час зустрічей, перемовин, на ТВ та радіо.

А в неофіційній обстановці переважна більшість – львів’яни й донеччани, одесити й чернігівці – перетворювалися на персонажів сатиричної п’єси в «В кабінеті Президента України». «Падонок вісшей мєри…Будєт всяка срань писати на Гєнпрокурора…Гонгадзе, бля, грузін цей…»

Якщо хтось думає, що мат-пєрємат та фєня – це мова спілкування лише між депутатами Черкаської міськради та мером – він рішуче помиляється. Так спілкуються батьки нації в усіх регіонах країни. В неофіційній, звісно, обстановці.

І неправильно думати, що бруд з рота – це така форма релаксу після напруженого трудового дня. Це реальний рівень поваги до народу, якому служиш. Не згадуючи вже про виховання, культуру та інші смішні слова…

Мав би таку можливість, запропонував би кожного політичного діяча України періодично під’єднувати до послуги «Вас вітає майор Мельниченко!». І раптово, без попередження записувати 10 хвилин наради або планьорки, або іншого спілкування в неформальній обстановці кожного з них.

Щоб виборці мали об’єктивний шанс порівняти, що цей пан з себе удає, і чим він є насправді.

Поки при владі в Україні продовжують залишатися кучми та литвини, кожен з нас може стати журналістом Гонгадзе. Навіть не сумнівайтеся…

Віктор Борисов