Недільна розмова за чашкою кави. Запитання – коли закінчиться війна? Відповідаю щось незграбне…Що після того, як помилився в лютому 2022-го щодо путінського нападу – вирішив більше прогнозів не робити. Ні публічних, ні приватних. Що поки що кінця війни не видно, але «Чорний Лебідь» може з’явитися щодня.

Проте притомна спроба відповіді на це питання сьогодні важлива не лише для кожного українця. Важлива для країн, що до 1991-го були республіками в СРСР. Для Китаю й Тайваню. Для США, Великобританії та Німеччини. І для Росії – теж важлива.

Схоже, що сьогодні мир, навіть перемир’я, - ще недосяжніше, ніж у перші тижні після вторгнення Росії в березні-квітні 2022-го року. Дві країни не мають для іншої сторони жодної пропозиції, яка б могла іншу сторону всерйоз зацікавити.

Агресор змінював пояснення нападу та цілі вторгнення в Україну регулярно. Станом на тепер шизофренічна колись думка, що українці – то неправильні росіяни, стала ще радикальнішою. Позавчора екс-президент Росії Дмитро Медвєдєв публічно заявив, що твердження екс-президента Кучми «Україна-не Росія» - не правильне. Бо «Україна – це теж Росія».

В українському сегменті Інтернету Медвєдєва висміяли. Проте це не випадкова заява. Так, російський екс-президент - людина без чоловічого стрижня, потерпає від типової в цій країні недуги, підданий публічному приниженню через примус бути клоуном. Але Медвєдєв у Росії сьогодні це те ж саме, що Жириновський – вчора. Себто, що у Путіна в голові, то в Жиріка (Медвєдєва) на язиці.

Уявити, що Україна сяде за переговорний стіл з стороною, що верзе таке на офіційному рівні – неможливо. Це приблизно те ж саме, що домовлятися, який за ліком номерок буде в кожного українця на гільйотину.

Заявлена президентом Зеленським та підтримувана більшою частиною українського суспільства мета – звільнення окупованих територій та повернення України у кордони 1991 року – зараз теж звучить швидше як спроба видати бажане за реально досяжне. Росія розмова про це не цікава.

Отже, залишатися реалістами та – бажати нездійсненного? Чи просто – бути реалістами?

Маємо брати до уваги, що світ, який існував з 1975 року, після підписання Гельсінських угод, які визнавали кордони всіх держав світу непорушними –незворотньо зник починаючи з 2022 року. Дві наддержави - Росія – в агресивній формі, Китай – в формі мовчазного розуміння – взялися за руйнування світопорядку, про який було домовлено в Гельсінки.

Мета Росії та Китаю прозора: в світі має панувати не сила права, а право сильного на власні зони впливу, які будуть простягатися настільки далеко, наскільки «іскандери долетять».

Колективний Захід поки що не має ефективного рецепту – чим відповісти агресивній Росії та лукавій посмішці Сі, що уважно стежить за світом через плече Путіна. Диктатори централізують всі ресурси для втілення в життя загарбницьких мрій. А Захід продовжує жити так, ніби лютий 2022-го ще не наступив. Там дует Орбана та Фіцо ладен максимально довго блокувати допомогу України від 27 країн ЄС. А спікер Палати представників Конгресу США Джонсон - фактично грати на боці Путіна, місяцями блокуючи розгляд сенаторами питання про допомогу Україні. А є ще Трамп, який звечора не знає, що напише в Твіттері (X) зранку, і якому на якусь там Україну – начхати…

Біда України не лише в тому, що Путін злетів з котушок, і услід за ним це зробила найбільша країна в світі. Біда в тому, що колективний Захід ще не відчув, що світ змінився, і бюрократична тяганина, як невід’ємний елемент західної демократії, - це не те, чим можна зупинити Путіна та Сі Цзіньпіна.

Україна в цих умовах має зосередитися на тих цілях, які їй до снаги. Це життя в режимі неприступної фортеці. Це – кілька збитих російських винищувачів на тиждень та 2-3 кораблі – на місяць. Це завдання максимальних втрат ворогу за допомоги дронів та західного озброєння (яке слід вигризати у союзників). Це цілковите зосередження на мінімізації власних втрат: військових - на фронті, та цивільних – від обстрілів за лінією фронту.

Путін – не Олександр Македонський, який в 22 роки відправився завойовувати світ зі свитками «Іліади» та «Одісеї» й філософією Арістотеля – в похідному ранці. І не Наполеон, який у свої 43-и ніс закріпаченій Росії в 1812 Конституцію.

Путіну 71 рік (за деякими даними навіть 73). У нього немає ані свого Арістотеля, ані своєї прогресивної Конституції. Йому немає чого запропонувати сусіднім країнам та світу. З об’єктивних причин він не зможе вести цю війну безкінечно, бо кожен смертний має свою межу.

Демократичний світ поки не знайшов протиотрути проти диктатора, який сидить на арсеналі з ядерною зброєю та має невичерпні людські та природні ресурси. Але приречений на те, щоб знайти чарівний еліксир.

Україна в цих умовах може й повинна робити те, що може. І не вдаватися до авантюр, на які об'єктивно не здатна.

Зберегти територію. Зберегти людей. Окопатися. І бути впевненими, що Чорний Лебідь неодмінно вилетить зі свого вирію.

Віктор Борисов