Понеділковий етюд

...майже 10 місяців, як з ранку - одне й те саме (як і в багатьох, підозрюю): депресуха. Еротичних сновидінь приходить у гості все менше. Гірких передсвітанкових роздумів - а навіщо воно все здалося? - більше.

Гнітить, що катаклізм світового масштабу, в центрі якого супониш ніжками, стався не з об'єктивних причин. Через психічно й фізично хвору людину. Передбачити його рухи та дії - те ж саме, що прорахувати макаку з гранатою.

Гнітить, що твій основний ресурс - життя, неповторне і єдине - належить зовсім не тобі.

Гнітить, що війна, яка ще в лютому-березні, здавалося, - ні кілька тижнів, розтягується у часі й заповнює собою увесь простір. Коли починаю перебирати в голові вбитих, скалічених, вивезених силоміць за парєбрік, думаю про безмежний відчай тих, хто поховав найдорожчих - просто криє, з головою...

Як боротися? Обдурювати свідомість нарізкою психологічних прийомів?

Ні, краще казати собі в очі безсоромні гірку правду.

Так, у твоїй країні зараз - пекельне пекло. Це факт, і бігти від нього - пусте діло.

Так, все чому ти навчасвся, не варте тепер і копійки. Час не для 50 відтінків сірого. Час для Залужного, котрий без сантиментів: "Ми вб'ємо їх усіх..."

...до речі, оптимістичнішого варіанту для України годі й шукати. Нас же "не існує", еге-ж? Нашого тупуватого й п'яненького вороженьку позбавили химери на ім'я совість і дали можливість збагатитися унітазами, ксероксами, плазмами й холодильниками.

Переконувати таких в чомусь - пусте діло. Тому Залужний має дві, навіть чотири рації...

Вічне українське питання - що робити? Тут колесо вигадати важко.

Можеш - бийся на фронті. Або - допомагай, чим можеш ЗСУ. Якщо не можеш, хоча б не скигль і не заважай.

Щодня простягуй руку тому, хто слабший. Немічніший. Обігрівай, хоч трохи, того, кому гірше за тебе. Просто так, без надії на винагороду і без очікувань подяки.

Гуляй на свіжому повітрі й проходь належні 10 тисяч щоденних кроків. Світла ж все одно немає по кілька годин - кілька раз на добу.

Читай книжки, які накупив колись і підступитися все не було як...

Зовсім зле? Ну, класики - від Омара Хайама до Ігоря Губермана - були впевнені - кращого засобу від стресу, ніж стакан віскі - нема.

Коли все це примудряєшся втиснути в один день - депресняк відступає. Сьогодні.

Завтра - ще один день війни. Завтра треба вигадувати нову комбінацію...

Олександр Арабач