У ніч проти 26 серпня, зранку та вдень росіяни завдали по Україні наймасштабнішого ракетно-дронового удару з початку війни. Було запущено 236 повітряних цілей. ППО збило 201. Є вбиті та поранені. Пошкоджені енергооб’єкти в 15 областях.

Сьогодні вночі знов атака, в суттєво менших масштабах…

За 2-а з половиною роки український тил адаптувався до щоденного й щонічного ракетного терору. Даних досліджєень не маю, але - переважна більшість людей точно не спускається до бомбосховищ. Щоденний жах, якщо він триває понад 900 днів, швидко перестає сприйматися як жах. І стає буденним життям.

Українці в тилу мають простий вибір: або стати фаталістом та намагатися вести життя, близьке до звичайного, довоєнного, або неухильно дотримуватися рекомендацій щодо власної безпеки. Друге означає – прощавай сон, робота, родинні клопоти. Прощавай нормальне життя, яке хоча й є ілюзією норми, але в багатьох моментах нагадує те, що було колись. З поправкою на уламки ракет і шахедів, які щодня падають нам на голови.

За 2 з половиною роки змінилося ставлення до агресора. У перші дні – гнів, нерозуміння, емоційні спроби достукатися до своїх родичів, друзів, знайомих за «порєбріком». Зараз про то згадується з гіркою посмішкою. Ні, немає ні гніву, ні ненависті, ні інших радикальних почуттів, що додають адреналіну, але спустошують зсередини.

Є гидливість.

Не до всіх. Мільйони росіян чинять опір Путіну. Але з цілковитої згоди десятки мільйонів їхні сотні тисяч російських чоловіків прямо зараз носять у похідних валізках квінтесенцію свого життя.

- Навіщо ти живеш, брате?

Я живу, щоб знищити сусідній народ…

- Що поганого зробив тобі цей народ?

- А що хорошого…?

Морок з очей спаде, неодмінно колись спаде. І в усіх цих «героїв СВО» не буде навіть жалюгідної соломинки, за яку чіплялися німці після Гітлера. «Ми не знали про газові камери. Ми гадки не мали про знищення євреїв. Хіба нам хтось розповідав про концтабори…»

Німців ще й можна було зрозуміти, бо вони жили в умовах тотальної пропаганди. З «Фелькішер беобахтер» - в кишені та Геббельсом - по радіо. Без Інтернету.
Зрозуміти народ, який сенсом буття зробив знищення іншого, який продовжує називати «братнім» – важко. Напевне, неможливо. Особливо коли в ролі тих, кого нищать – ти сам. Там, у п’ятій шерензі 8-й зліва.

В умовах Твітера, Ютуба й Фейсбука удавати, що ти задурений пропагандою – смішно. Отже, кожен російський льотчик, танкіст, ефесбешник, штурмовик, пропагандист знає про себе все…

І попри це знання війна з Україною стала для кожного з них рятівною милицею. Хтось вийшов з в’язниці. Хтось «закриває» іпотеку або погашає кредити. Хтось просто хоче бути причетним до епохальної цілі : вирішення питання «бути чи не бути Росії?». А «бути» їй можна лише тоді, коли повбивають всіх українців.

…Не заслуговують вони на сильні почуття від нас, циніків та фаталістів. Які приймають гостей під грушею, а над головами ППО збиває мопеди та ракети. Що п’ють каву й розмовляють у вуличних кафе під сирени повітряних тривог. Що плачуть, стоячи на колінах перед трунами хлопців та чоловіків, яких чи щодня ховає кожна наше місто.

Гидливість.

Віктор Борисов