Все частіше доводиться писати тексти на спомин. Щороку писатиму таке все частіше – з об’єктивних причин. В усіх випадках пишеться легко. Про неоднозначну людину краще взагалі змовчати. А про хорошу нічого й вигадувати не треба. Слова приходять самі. Чому ж за життя такого не було й людина мусить померти, щоб ти сказав або написав, як дорожив нею?

Запитання геть не риторичне, і відповідь на нього непроста.

…Сьогодні стало відомо про смерть Віктора Левицького. Спочатку –гарної людини. Потім можна додати: юрист, політик, чиновник.

В Левицькому поєднувалася шляхетська гоноровість та добрий український гумор. Особливо близькими ми не були, спілкувалися періодично, але мали одне до одного симпатію, яку й не приховували принагідно.

Розмовляли останній раз зовсім недавно. Звісно, по справах. Тоді побіжно й дізнався про його проблеми зі здоров’ям. Побажав Левицькому тоді розібратися з хворями так, як він розбирався з юридичними головоломками: неквапливо, з бездоганною логікою. Проблеми виявилися сильніше…

Що заважає говорити й писати про людину беззастережно добре за життя? Справді треба померти, щоб тебе оцінили?

Як би це не звучало жорстко, але кожен з нас щодня може зіпсувати собі карму дурістю, зрадою, підлістю.

Сьогодні ти український патріот Олійник, прогресивний мер, перспективний політик на фоні забронзовілих кучмоноідів. А завтра – людина, яка з усіх сил мріє повернутися в Україну на броні російського танку.

Або ж ось ти - улюбленець жіноцтва, «реальний татусь» Порєчєнков. І геть несподівано перетворюєшся на покидька, що стріляє по українським військовим в донецькому аеропорті.

І подібних випадків – на кожному кроці. Ми щодня наносимо мазки на полотно життя. Різними фарбами . І домальовує картину лише смерть. Після неї ти карми нічим вже не зіпсуєш. Якщо іноді був достойною людиною, знайдуться ті, хто знайде для тебе добре слово.

За життя добрі слова нерідко не сприймаються за чисту монету. «Підмазуєш» начальнику. Зваблюєш жінку (чоловіка). Вигадуєш для себе якихось привілеїв. Та й хіба можна просто так без приводу говорити людині, що вона добра й достойна? Залізний привід згадати про когось –«зальот» цього «когось». Щоб сказати добре, треба дочекатися кінця.

Щось у цьому є. Справедливе й жорстоке водночас.

Тільки от чим більше споминів пишу, тим частіше кажу дорогим людям, як добре, що живу з ними поряд на планеті. Шкода лише, що в такий сволочний час...

Віктор Борисов