Потяг вже пішов

Потяг вже пішов Свіже інтерв’ю співзасновника «Кварталу» колишнього партнера Президента Зеленського Бориса Шефіра для «Радіо Свобода» активно коментується в українському інформпросторі. «Старший товариш» Володимира Зеленського(так назвав себе Шефір під час розмови) висловив незгоду з тим, що робиться його молодшим товаришем, президентською командою та артистами «Кварталу».

Є потреба навести фрагмент інтерв’ю:

Шефір: …Ну, от, ви бачите, я розмовляю російською…Я люблю російську мову, російську культуру... Я не можу дивитися, як руйнують пам’ятники Пушкіну в країні.
Для мене це дурість. Якби я був поруч (із Зеленським – ред.) я сказав би: давай це діло згортати і давай дружити. Але там зовсім інші установки.

Я знаю українську мову, прекрасно нею спілкуюся. Але моя рідна мова – російська, не за національною ознакою. Просто мене вчили російською мовою все життя. Батьки говорили. Тому цю мову кидати не збираюся. А те, що зараз твориться з російською, я вважаю неправильним.

Виходить, ваше бачення таке, щоб Росія і Україна подружилися?

– Це було б прекрасно. Звісно-звісно, потрібно дружити знову. Взагалі, потрібно дружити з усіма, і з Росією в тому числі.

Путін – не вічний, він здохне – і прийдуть нормальні люди. І з ними завжди можна…

Ну, по-ідеї, ми ж усе життя жили разом. Ну, я принаймні. Я все життя прожив в Радянському Союзі. І ми прекрасно уживалися.

У Москві я жив шість років. А те, що зараз сталося, не знаю, хто там... Біс поплутав чи людська дурість. Так не можна. Ні з ким не можна воювати, з усіма потрібно дружити…

Здається, що даний фрагмент вартий не навішування ярликів, а серйозної відповіді. Бо колишній партнер Володимира Зеленського репрезентує цілий пласт українського суспільства. Умовно кажучи, тих, кому 35+, хто народився та жив переважно на Сході, Півдні та в Центрі України (хоча на Заході. На Волині та на Закарпатті таких людей теж чимало).

Відповідь Шефіру може бути короткою: з українцями, які зазнали підступного нападу, які вже понад 10 років рятують свою державу від руйнування, а себе – від знищення, вести розмову про велику культуру країни-агресора контрпродуктивно.

Що з того, що Харків, Маріуполь та сотні населених пунктів в Україні стирають з лиця землі представники нації Толстого, Достоєвського та Чехова? Ставлення до сучасних росіян значною мірою перенесено на їх великих письменників, композиторів та митців. В умовах мирного співіснування наших народів українці шанобливо ставилися до пам’ятників Пушкіну та решті росіян. Вони сприймалися, як органічна частина культурного простору українців. В умовах війни вони не можуть сприйматися по іншому як мітки, якими окупанти позначають загарбану територію.

Відповідь старшому товаришу Зеленського може бути й розлогою. Те, що він та десятки мільйонів українців (автор – теж) були по суті російськокультурними – то не добре, і не погано. За нас все вирішували батьки. Вони готували нас до життя в СРСР. Ностальгія за тими часами, коли ми були юні, батьки – живими, а життя – попереду, - абсолютно природне.

Однак повернення до минулого неможливе. На наших очах триває подія, яку можна визнати тектонічним зсувом. Понад 350 років українці перебували під російським впливом і при цьому в значній мірі самі були частиною цього впливу. Після 2014 року Україна виходить з російської орбіти. Українська молодь та креативний клас мріють про роботу в США, Канаді та країнах ЄС. Мова, якою вони торують собі кар’єру, - англійська, а не російська.

Українці геть не в захваті від чекістської автократії за порєбріком, яка живе за рахунок продажу вуглеводнів, безперервно воює та не здатна дати світу цікаві концепти.

Україна та світ змінилися, і бути в «єдиній родині» з державами Путіна та Лукашенка – охочих небагато. Відчайдушна спроба Путіна заперечити істинність російського прислів’я «Насильно мил не будешь» лише прискорила рух «Геть від Москви!».

І це теж ані добре, ані погано. Світ розвивається за власними законами, і йому начхати на нашу ностальгію та юнацькі спогади.

Українці знатимуть російську мову та стежитимуть за їхньою культурою. Ігнорувати те, що відбувається в сусідній, найбільшій у світу країні – неможливо. Але стежитимуть не всеохопно, як раніше.

Той, хто занурив голову в минулому, схожий на пасажира, який застиг на пероні, бо потяг вже пішов…

Олександр Арабач
05.04.2024 17:25
Якщо знайшли помилку - повідомте нам, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter