…скільки пам’ятаю, - постійно його підзужував. «Олександре Дмитровичу, ну зізнайтеся, що свій «телеприкид» Ви стирили у Ларрі Кінга?». Або: «Ну скільки можна давати в ефірі священиків та Черкаський народний хор? А рок-н-рол одразу за проповіддю Софронія – слабо?»

Він не ображався, усміхаючись у вуса. І взагалі ставився до моїх заштриків, як дорослий лев до тявкання малого цуценяти.

Ну що ж – коли Олександр Дмитрович Марченко пішов у вічність, - без жартів і приколів. По «часнику».

Перед тим, як стати родоначальником авторського ТВ на Черкащині (не володію повною інформацією, але й в Україні він точно був одним з перших), Марченко був класичним пізнєрадянським інтелігентом. Працював на обласному радіо. Це була майже номенклатура. Лаявся на цензуру, але звіряв з нею кожне слово в ефірі. Ковтав самвидав, якій у 80-ті давали почитати «на одну ніч». Їздив з колегами по районах, шукаючи – чи то в Шполі, чи то в Городищі» «третім екраном» показуватимуть напівзаборонену тодішнім кіноначальством комедію Рязанова «Гараж».

Пригадую, як кумедно він згадував, що ночувати після того сеансу довелося на станції Шевченка, «навантажившись» горілкою, купленої в таксистів.

Вперше побачив його ще школярем, будучи допущеним у дорослу компанію. І був ошелешений махровою антирадянщиною з вуст номенклатурної людини. Тобто, фігу проти КПРС він тримав велику. Кулаки у борця (не пам’ятаю лише – вільною боротьбою він займався чи класичною) були ого-го, тому й дуля була серйозних розмірів.

На початку 90-х обрав почесний, але самовбивчий для нервів й здоров’я шлях власного авторського телебачення. З ухилом у культурну проблематику. Рясно насиченим всілякими чиновниками й політиками, місцевими та заїжджими. Густо розбавлений священниками усіх концесій.

Мав величезні творчі вдачі. Його розгорнутий телесюжет про черкаського «цілителя» Озімова (першого й напевне єдиного анархіста в місті), який лікував жіночі хвороби, читаючи язичницькі мантри над оголеними формами хворої, завершуючи все цілительским актом злягання – кілька разів демонстрували по УТ-1.

У 1994-му майбутній другий президент України Кучма, тоді – кандидат у президенти, - бігав коридорами готелю «Черкаси» (там у Марченка була тоді студія), шукаючи єдиного журналіста на кілька областей, що погодився дати йому ефір. Попри пряму, і звісно – негласну, заборону від Кравчука.

А Марченко… просто забув про Кучму. Настільки він здавався йому невиразним і сірим. У порівнянні з черговим геніальним художником, що раптово навідався в гості зі щедрим магаричем.

Ефір з Кучмою тоді все одно вийшов. Марченко провів його на голому, як-то кажуть, професіоналізмі…

Літературознавець Леонід Ушкалов характеризував український народ як «кордоцентричну націю», націю, що живе серцем. Марченко був зразковим «кордоцентристом». Жив серцем, емоціями, почуттями. Дуже професійно фільтрував «власний базар» на екрані, але був радий, коли гості починали «запалювати в ефірі».

Кумедна історія про те, як Олександр Дмитрович удостоївся анафеми від владики Софронія, - саме через ризикованих гастролерів в телеефірі «Студії-2». Не знаючи, чим «забити» 20-хвилинну «дірку» в двох годинах ефіру чергової програми, Марченко пустив в ефір розповідь про польотах в астралі від уфолога з Дніпра. При монтажі ці 20-ть хвилин відбірної «бісовщини», зроблені «з колес», передували пастирській проповіді Софронія. Владика записував їх скопом раз на місяць, а Марченко лише підставляв ці «консерви» при монтажі. От і вийшло, що в ефірі розповідь астролога про польоти наввипередки з демонами передувала проповіді священика…

До речі, ніяких реальних підтверджень ця анафема не має. Однак Олександр Дмитрович залюбки згадував про неї в розмовах, для піару. Його тішила думка про те, що його можуть згадувати в добірному товаристві Івана Мазепи та Льва Толстого.

Телепродукт Марченка був персоналізованим, авторським. У пику сучасному ТВ, де від ведучих вимагають не демонструвати власне ставлення до гостя чи матеріалу. В архіві «Студії 2» - години розмов з Данилом Нарбутом, Миколою Негодою, Анатолієм Пашкевичем, Михайлом Сиротою та – сотнями інших. Більшість з них тепер можна побачити на відео тепер тільки з логотипом «Студії-2».

Олександр Дмитрович був бентежно доброю людиною. В його творчому та життєвому доробку такі види зброї, як «плітки за спиною» та «коаліції проти когось» - були відсутні.

Його цікаво було б «розкрутити» на відверту розповідь. Про себе, про людей, яких знав, про ставлення до країни, можновладців, політиків, з більшістю з них він був на «ти». Але парадокс: залишивши після себе тисячі годин високопрофесійного відеоконтенту, там наврядчи розшукаєш відверті зізнання від самого Олександра Дмитровича. Майстерно розкручуючи людей на розмову, власне ставлення до світу, до людей і до професії він твердо тримав при собі.

І забрав все то з собою Туди…

Віктор Борисов