На минулому тижні у виконавчому комітеті Черкас з’явилася нова заступниця міського голови. Запаморочливо гарна. Джоконда, що матеріалізувалася в 21-му сторіччі. Від її фото в соцмережах очей не відірвеш. Янгол у досконалій жіночій формі.

Читаю допис членкині з даного приводу у соцмережах: «Відсьогодні Я починаю працювати в Черкаській міськраді в новому для себе амплуа…Понад двадцять років свого життя Я присвятила місцевому самоврядуванню…Сказати, що Я зовсім не хвилююся, було б нечесно…Вірю, що Мій досвід та старання дадуть мені силу впоратися із усім….Усім колегам і людям, які підтримують Мене! Тим, хто не підтримує, теж. Ви мотивуєте мене працювати ще більше…»

Короткий, місцями зворушливий текст. 8 абзаців.

З позитиву: без орфографічних помилок, що для цього складу виконавчого комітету – незаперечний успіх. З ще більшого позитиву: вперше в Черкасах чиновниця пише про себе, вживаючи займенники «я, мій, мене» - з великої літери.

Під дописом понад 250 доброзичливих коментарів. Багатьох дописувачів знаю, адекватні…Але жоден коментатор не написав їй, хоч би в приват, «серденько, «я» - остання літера в абетці. Твій текст – готовий матеріал для учнів Фройда чи Юнга, що спеціалізуються на вивченні мегаломанії - манії величі…»

Джоконда прийшла у виконком на зміну іншому пану. Той пішов з посади за власним бажанням. Останні роки працював куратором галузі, де прокручували сотні мільйонів бюджетних гривень на сумнівних закупівлях обладнання. Те, що він на волі – вже величезне щастя. Те, що вже зараз може вивчати маршрут нардепа Юзіка, - цілком ймовірно.

І в прощальному дописі в соцмережах – пафос, перерахунок кількості засідань, на яких головував, днів, в які виконував обов’язки першої особи, безкінечне «я, я, я…» (щоправда, з маленької літери). Про реальну причину відставки – жодного слова. Під дописом – десятки схвальних відгуків, подяк та здравиць…

Гадаю, що це і є найпереконливішою ознакою того, що всі ми залишаємося великим Хутором. Адже мегаломанію зірок черкаського самоврядування помітили 99,9 % тих, хто прочитав їхні тексти. Не відреагував ніхто. Бо знають неписані правила хутірської гри відносно тих, кого заносить на вершину харчового ланцюга.

Що б зробив з цих прикладів Павло Глазовий? Як би покуражився Аркадій Райкін? Що б, єхидно посміхаючись, прочитав біля мікрофона безсмертний Жванецький?
Хто тут більше «накосячив»: ті, хто влаштовують публічні сеанси із дзеркалом: «Я ль у світі всіх миліший…», чи сотні, тисячі тих, хто мав би сказати «Саро, з’їж лимон», однак сказав геть інше…

Олександр Арабач