Громадські слухання, скликані Сергієм Одаричем 17 липня, мали б вирішити дилему з проектом пам`ятника Василеві Симоненку.

Фіналом творчих пошуків стали два проекти.     

Перший – затверджений міською архітектурною радою проект пам`ятника у виконанні скульптора Миколи Білика. За його задумом, кам`яний Симоненко буде не меншого розміру ніж пам`ятник вождю світового пролетаріату. Монументальність, яка припала до душі архітектурній раді,  – це, по-суті, єдина перевага проекту Білика. Форма і зміст майбутнього монументу викликали в багатьох лише одне питання – хто це?! Саме над цим питанням упродовж кількох місяців ламала голови інтернет-спільнота, схиляючись до думки, що щось схоже височіє в Черкасах на Пагорбі Слави і зветься Батьківщина-мати.

Микола Білик і його проект

Вочевидь, цей проект викликав неоднозначні асоціації і в міського голови. Тому навздогін рішенню міських метрів архітектури мер через ЗМІ запропонував черкащанам самим визначитись, який з-поміж п`яти запропонованих на конкурс проектів найкращий.

Прихильність 90 % голосів здобув несприйнятий архітектурною радою проект Ігора Заречного. Ті, хто голосував за цей проект, не переймались розмірами, а віддали перевагу «людяності» можливого пам`ятнику, і в першу чергу тому, що Симоненко в ньому вгадується безпомилково.

Ігор Заречний (макет його проекту можна побачити тут під №4)

Що врешті-решт візьме верх – розмір чи душа – мали й розсудити громадські слухання. Попри всі очікування, що участь у них візьме значна частина небайдужих мешканців міста, вільних місць у залі було достатньо. З представників політичних партій - лише УНП, Народний Рух, Партія Зелених. Спілка художників. Спілка письменників. Архітектори. Журналісти.

Після кількох виступів творчої інтелігенції стали зрозумілі настрої у залі. Творча спільнота не визнавала ні Заречного, ні його проект. На його підтримку лунали поодинокі голоси від Партії Зелених і молодого студента, який «хоче показати своїм дітям, що Симоненко – це не кам`яна глиба, а людина, яка так само ходила в садочок, навчалась, любила і страждала».

Проте логіка прихильників монументу Білика виявилась більш прозаїчною: маємо те, що маємо. І громаду черкаську про щось питати не потрібно, бо місцеві фахівці знають, що вони «ваяють».

Слід віддати належне: ніхто, окрім Миколи Теліженка, цей проект відверто не хвалив. Недоречність таких нахвалювань стала зрозуміла одразу на початку слухань, коли слово взяв сам скульптор. На розсуд присутніх він виставив навіть два макети, детально пояснюючи, що символізує той чи інший елемент. Як розшифровуватимуть ці творчі послання мешканці та гості міста, що споглядатимуть кремезну постать «сіятеля-віятеля» (з виступу художниці Тамари Гордової), - над цим поки що ніхто не замислюється.

Завкафедри української літератури й компоративістики ЧНУ Володимир Поліщук

Особливу увагу Микола Білик приділив рукам Симоненка на двох макетах, оскільки зрозуміти їхнє покликання без розлогого тлумачення вкрай непросто. Врешті-решт, автор й сам замислився над власним рукотворством, пообіцявши, що він «ще подумає, що робити з руками Симоненка».

Схоже, з цією думкою погодилась і більшість виступаючих, пропонуючи не гаяти часу, підтримати затверджений архітектурною радою проект Миколи Білика і працювати над його спорудженням. Тоді, вочевидь, і придумають, що робити з руками.

А справжнім відкриттям став виступ журналіста Володимира Лимаренка, який обурився тим, що громадські слухання проводяться взагалі, що це – «дурня», бо рішення фахівців від архітектури вже прийнято і треба його виконувати.

Заслужений художник України Іван Бондар

Журналіст Володимир Лимаренко

Вінчало це зібрання прийняття розлогої резолюції, де проект міської архітектурної ради було схвалено 50 голосами.

...Чим голосніше лунав унісон творчого бомонду, тим чіткіше вимальовувалась перед очима картинка з недавнього минулого. 2005 рік. Урочисте відкриття пам`ятника Василеві Симоненку. На площі – сотні людей. Захмарний монумент поету, вкритий білим сукном. Всі затаювали дихання. Ще кілька хвилин – і давня мрія про Пам`ятник здійсниться. Ось-ось... Падає біла тканина... Площа завмерла. Мовчання. Глибокий видох... Зустрічаємось один з одним очима. А в них – розпач, біль і ...жах.

Перший "тимчасовий" варіант пам`ятника Симоненку скульптора Галяна

Слухання щодо проекту пам`ятнику-2 посіяли відчуття, що Жах-2 - неминучий. «Швидше! Негайно! Щас!» як заклики щодо другої спроби спорудити пам`ятник поету, відверте лобіювання «дружнього» проекту, що більше нагадує двійника бендерівського «сеятеля», ніж Василя Симоненка, - може породити лише одне. Те, що ми вже бачили і відчули. Ті ж  розпач і біль. Але вони вже не минуть безслідно. За це треба буде відповісти.

Кого призначимо відповідальним? Абстрактну архітектурну раду, що схвалює трагікомічні проекти пам`ятників видатному земляку і видає дозволи на скандальні забудови, проте ніколи за це не відповідає? Леоніда Даценко з УНП, який вимагає спорудити пам`ятник Симоненку (хоч «сіятелю, хоч віятелю») вже сьогодні і зараз? Творчий бомонд, який на урочистому відкритті вже другого пам`ятнику, що може спотворити Пам`ять поету, голосніше за всіх кричатиме «ганьба»!? І кому, кінець-кінцем,  всі – архітектори, інтелігенція, партійні діячі, мешканці міста – кричатимуть «ганьба»? Одній людині – міському голові. Саме він не застеріг, не переконав, допустив, схибив.

Сергій Одарич

До речі, про майбутній фінал нового пам`ятника попередив на громадських слуханнях сам Галян – автор першого кам`яного витвору Симоненку, який міська архітектурна рада назвала «творчею невдачею». У що вилилась ця невдача і куди поділись народні кошти, зібрані на спорудження пам`ятнику, - тема окремої розмови. Проте сам Галян вже зараз просить порівняти два макети – його і скульптора Білика, і знайти різницю.

Різниця? Її немає. Можливо, різняться тільки руки. Хоча навіть Галян знайшов їм застосування і вклав в них книгу. Дарма, що всі подумали: то - цеглина.

Ольга Швець

Фото Провінції